Укри. Бойова проза - Богдан Жолдак

— На нас? — смикнувся Петруччо.

— А на кому ж іще? Не на лугандонах же.

— Ага, тих ніякий газ не візьме, — спробував реготнути Хантер, але так, щоб не сколихнути біль.

У нього була своя версія, однак не хотів псувати іншим настрій.

Вся річ у протигазах, він ще й раніше помітив, що коли розтягти край маски, то він брався білішими розколинами, тобто був невідомо якого року випуску і з яких запасників.

Хоча вся проблема полягала у випускному гумовому клапані, що, втративши еластичність, легко перетворювався на впускний.

— Голитись треба, — буркнув Булига, — бо щетина не дає прилягати до морди. От гази й пройшли.

— Голитись, чорт його зна, коли було голитись, — шкварчав Баняк, бо був твердо переконаний: кацапи роблять нові гази, що проникнуть куди завгодно.

Отак, кволо сперечаючись, долали час, однак кожного мучило головне питання: мучитимуть чи пристрелять?

Він підсунувся до іржавої батареї і торкнув її плечем — трималася вона хитко; посмикавши, вдалося розхитати один з гачків підпори, що висунувся з дерев’яного чіпка, а з іншого кінця виявився гостряк.

Усі навколо неквапом споглядали його великі зусилля, не знаючи, як він їх застосує далі.

Нападе на охорону?

Чи на кухаря, який принесе баланду?

Чи на «парашутиста», котрий принесе парашу?

До речі, на парашу не було й натяку, тобто запаху, що свідчило — цей склад ще ні разу не був в’язницею, лише пахтіло колишнім вугіллям.

У кутку вгорі був невеликий вентилятор, і Хантер почав його виколупувати, незважаючи на зневажливі погляди, адже отвір однаково був маленьким.

Просто вони ніколи не знали, що таке діггерство або бодай спелеологія.

А там було таке правило:

якщо голова пролазить у дірку, то і все пролізе, бо голова тверда, а інші частини тіла навпаки еластичні.

Кілька разів Хантер падав знесилений, однак знову повертався до справи, чудово розуміючи: що довше тут сидітиме, то менше буде сили, а тому намагався використати ту, яку був нагуляв ще на волонтерських харчах.

Баняк, бо мав найкращу чуйку, лежав під дверима на шухері.

Іржавий вентилятор потроху посунувся, ще трохи виліз, далі довелося обсмикнути дроти — і готово, отвір звільнився, і тут треба сказати «спасибі» колишній радянській владі, яка практикувала, наприклад, неякісний цементний розчин, що й прислужилося в теперішній ситуації.

Наймолодший з них, Петруччо, кривив губи, знаючи, що це не шлях до свободи, бо занадто вузький для неї. Однак йому стачило глузду не квакнути, бо всім і без того погано.

Хантер просунув туди праву руку, якнайдужче випростав плече, ще протягнув, тоді боком шию, потім потилицю, далі, далі, але...

Він випав назад знесилений, і не так од втрати зусиль, як від невдачі.

Довго ж довелося відпочивати, бо педерали знадвору заворушилися, сновигали, матюкалися, і всі укропи завмирали, очікуючи.

Чого?

А це вже лише Бог знав, чого.

Нарешті Булига прошепотів на вентилятора:

— Засунь його назад.

І справедливо — якщо педерали побачать спробу, то невідомо, в який бік повернуться їхні ідеї.

Хантера ж мучили інші думки — якщо він не зміг туди пролізти, то як це зроблять інші, побиті й поранені?

Отак усі потроху переводили подих і сумніви.

Тому він підвівся й почав роздягатися, усі німо спостерігали цей новий цирк, знаючи, що він завжди був готовий до фокусів. Але тут? Який тут у біса шанс, окрім того, щоб лише розлютити федерастів?

Хлопець тим часом зав’язав свої речі у вузлик, випростався.

— Плюйте на мене, — сказав, майже наказав.

Дехто й хихотнув, а дехто й від цього відмовився: клоун драний, знайшов час випендрюватися.

— Хлопці, ну? Це останній шанс, ну, прошу вас, ну, може, ну, може, я приведу яку підмогу.

О! Точно знав, як поцілити, отож всі потяглися до нього, і хто чим міг харкав на нещасного, він розтирав на собі ту слину, однак байдуже, слава Богу, темрява майже приховувала цю незвичну для війни процедуру.

Дехто навіть ще підставив спину, плечі, аби Хантер всунув у діру вузлика, а залізний кілок собі в зуби; потім він неначе вуж потягся туди — слава Всевишньому, отвір мурували колись геть недбало, неохайно, отож пальцям було за що вчепитися, за що підтягтися.

«Мабуть, мостили петеушники», — думав він про кожну таку цеглинку чи криву шпарину, отак видих за видихом утискувався й витискувався, кінця штреку він не побачив, а відчув носом — надворі була тепла ніч; обережно кинув у неї клунок, той м’яко там зник назавжди.

Довго вдивлявся, аж коли узрів вартового з ліхтариком, тоді витяг із зубів залізяку і скочив униз,

вартовий не встиг злякатись, бо здивувався на голісінького укропа, той мав лише один шанс, лише півшансу, він вгородив його в ключицю, звідти гаряче бризнуло, потяг його зі стежки,

коли викинув, стало легше бігти, аж він навіть устигав перехекатися, набирав ходу, летів, знаючи напевне, що не спіткнеться.

...Туману бійці не любили, бо він для блокпоста приховував несподіванки, тому більше дослухалися, і чуйка їх не підвела,

бо звідти вискочив голий, вимазаний, одягнутий лише в автомат «калашнікова», до нестями радісний хлопець.

Він би довго одсипався, якби йому не привиділося:

крізь вентилятора намагається протиснутися Петруччо, однак лопаті раптом закрутилися...

Хантер зірвався як ошпарений:

— Чого ви сидите?

Хлопці із сумом дивилися на нього, бо одразу зрозуміли, чого він підскочив.