Укри. Бойова проза - Богдан Жолдак

А про що говорити?

Не почнеш розпитувати про апаратуру, бо вона, й коню це ясно, надто секретна, аби базікати.

— То оце ж, — знову почав Сивий, бо був тут старший за званням. — Я до чого вів? Я хтів спитати: чи можна з ваших оцих приладунків вгатити по воронах? Ну, це моя головна мрія, бо вони тут, Йосип на кобилі, дуже вже понадвисали, розумієте?

Дівчата, тамуючи посмішки, перезирнулися.

— А чому? — надсьорбнула старшенька. — Воно б можна, але чи подіє?

Вмовкли.

— Хоча тут є один позитивний фактор, — ожила цицькатішенька. — Вони ж, ворони, занадто чорні, а це дуже збільшує фактор променевого поглинання. Я думаю, він вдесятеро вищий, аніж, скажімо, в безпілотників.

Наче зачувши це, воронячі зграї щосили заляскотіли, вони сунули, обертаючи небо, туди, за лінію фронту, де окопалися лугандони.

— Цікаво, цікаво... — намружила очі старшенька.

Обидві були з вищою освітою, а тому могли багато чого розповісти про воронячі новації:

останні роки в Європі почалися глобальні пташині перелокації — велетенський воронячий фронт потроху насувався на континент, охоплюючи все серпом, локальні зграї видзьобували всіх інших птахів, витискаючи їх, й тут немає нічого дивного, адже ворона живе триста років, тож має набагато більший досвід поневолення, аніж, скажімо, горобці, що живуть набагато менше й тому не такі розумні.

Західні уряди навіть ухвалили так зване кроу-кілерство, тобто мерії платили громадянам за кожну вбиту ворону.

...Загадковий бусик секретно загудів електрогенератором.

— Накачуються, — пояснила старшенька.

Сивий втупився у вогники приладів, які спритно перебігали панелями, невпинно пришвидшуючись.

Усі навколо зачаровано обступили апарат — ще б пак, де таке побачиш? Та ні на якій виставці не побачиш, це точно:

бо як вдарили вгору рубінові промінчики,

платформа з приладами зрушилися, обводячи лазерами горизонт, й дуже швидко стало помітно, що воронячі зграї присідають, намагаючись зрушитися вбік від небезпеки,

намагаються ховатися одна за одну,

знижуються, тобто падають, просотані помаранчевими спалахами,

від чого ґелґотіння, як по команді, вщухло, чорна стихія втратила голос, енергію, словом, усе те, чим споконвіку знижувала й оглушувала небо.

Воно знову набувало висоти.

Дівчата радісно вискочили з кабіни, бо всередині ніде було скакати, а головне — танцювати, ляскаючись у долоні.

Ще б пак — небо очистилося од ворон, знову ставало блакитним, тобто геть прозорим, як і було колись.

А вороння тепер густо вкривало земну поверхню, неначе небачений чорний чад чи попіл.

Хтозна, може, деяким і вдалося вижити, прикинувшись мертвими? Бо вони споконвіку дуже хитрі, ці вражі ворони.

Не пройшло й півгодини, як Сивого покликала рація:

— Що сталося? — шипіла крізь розряди вона.

— А шо си стало? — непідробно не розумів він.

— Що, що. Лугандони масово покидають позиції, що.

— Які позиції? — з радості Сивий вирішив не розуміти того, що йому кажуть.

— Ті, що навпроти вас. Першими знялися й дременули кадировці, ти можеш собі таке уявити? Кадировці повтікали! Отак просто, без ніяких причин? Ти можеш мені пояснити, що там у вас робиться? — голос був дуже заклопотаний і вимагав пояснень.

Гм, що робиться? Коли на голови сепарастів з неба падає мільйон мертвих ворон, то, звісно, виникає одна думка: якомога швидше дременути звідти подалі, бо це явно зловісний знак неба.

Сивий, певна річ, знав причину відступу ворогів, але тамував момент, геть не хотів пояснювати містичної правди, бо йому дуже подобалося, коли штабне начальство знає набагато менше, аніж він.

Стереопару йому лейтенант не віддав, хоч як Жора й канючив, довелося обійтися простим біноклем.

Особливо лаявся начальник на його тривалу відсутність, і не так на неї, як на те, що той затіває якусь нову таємницю і приховує її, і не тому, що забобонний, а для того, щоб мучити увесь блокпост.

Ну, ясна річ, ви, мовляв, стовбичте тут, а я, козирний, десь подамся вершити свої азартні діла.

Які?

— Скоро побачите.

Тобто завершити цю просту справу він міг би й одразу, однак хотів дужчого ефекту.

Себто облаштував на зруйнованих околицях Ново-Виселок таємний спостережний пункт і звідтіля наглядав гнилу халабуду, біля якої стояла чималенька вага, виразно свідчачи, що тут приймають металобрухт.

Керував ним мордатий тип, котрий явно нудився своєю примітивною роботою: зваж, одкинь, заплати.

Однак треноване око Психолога постерегло цікаву закономірність, яка полягала в тому, що її не було; тобто й разу не бачив, аби хтось приїхав і забрав накопичений метал.

Питання друге:

а кому в біса тут потрібен іржавий метал, якщо всі підприємства стоять?

Хоч би яка паршива кузня щось клепала, та й того нема, усі довколишні люди виживали завдяки натуральному господарству, а тут вже не до металовиробництва.

Піддивився він і кумедні речі — як під вечір місцеві пацани крадькома крали звідти різні залізяки, щоб потім вранці принести їх, і, зваживши, отримати заробіток.

Ну й що?

Хіба міг начальник помітити — адже товар був одноманітний: секції батарей опалення, труби чи гнута арматура?

Що одного такого разу Жорік, перевдягшись у зацвигане цивільне, і сам підкотив тачку з залізяччям.

— Почом дайош? — риторично запитав.

Той навіть не став торгуватися, а покидав усе на вагу, одміряв і тицьнув гроші прибулому, не нагородивши його бодай поглядом.

Чому?

Бо чомусь його ховав, була