Укри. Бойова проза - Богдан Жолдак

— Ну і де вони? — раптом одірвалася від небесної синяви старшенька, а в її очах на секунду затрималася блакить.

— Хто? — Сивий з першого її слова відчув себе винуватим, бо не збагнув, про що вона питає, і не через суть, а через очі.

— Безпілотники, — сказала вона.

— Дрони, — додала інша.

— Да, гади, розліталися, — видавив Сивий, а далі пішло легше: — Ви не повірите, ну їм тут як медом намазано, літають і літають.

Радів, що знайшов спільну тему, бо, правду сказати, і в мирний час був ласий на жіночу стать.

А чому було радіти? Якщо з’являлися чужі безпілотники, то це означало лише одне: скоро ворог почне наступ, і нічого іншого.

— А звідкіля? — запитала меншенька, та, що з відкидним задом.

— Себто звідки прилітають? Та звідусіль, гади, оно, бач, як і чим їх збивати? Тут треба великого дробовика, такого, щоб на кілометри бив, бо із зенітки не вцілиш, бо вони, гади, маненькі, — розходився він так, що й не помітив: ті його не слухають.

Бо жіночі війська почали одкидати заднє запинало, за яким виявилися дивні прилади, щось на зразок антенних, лише вкритих таким неначе склом, яке теж відкидалося, — а що там було всередині, то вже біс розбере, не те, що Сивий.

— Лазери? — несподівано здогадався він.

Ті ствердно кивнули, це був як комплімент.

— Тобто лучами збивати безпілотники? — ще раз збагнув він.

— Ну, майже. Скоріше — дезорієнтувати, заплутати, словом, порушувати зв’язок керування.

— Ну, можна сказати, що це і є збивати, — погодилася меншенька.

Інші вояки розглядали не так військові обладунки, як тілесні ладунки їхніх власниць, однак ті поводилися гордо, тобто вся їхня увага була прикута до своєї машинерії.

— Може, чайку? — нарешті отямився він.

— Еге, — вимовила старшенька.

І гордо видобула з підсумка термос.

Що й зробила меншенька, цицькатіша, відкидна.

Вони так і стояли, попивали чай, а очей не одводили від синяви — небо сьогодні було надто прозоре.

Потім цього їм здалося мало, й вони взялися за біноклі.

— «Натовські!» — мало не прошепотів заздрісно він, про такі міг лише мріяти, бо з широкими квадратними лінзами.

Після чого Сивий почав пильніше придивлятися до приладів, і вони теж почали здаватися йому імпортними.

Оту жіночу зверхність несподівано порушили ворони — спершу з’явилися розвідувальні ґави, а потім потяглися і всі інші, і то в такій великій кількості, що здалеку здавалося, наче гігантська риболовецька мережа затягує півнеба, аж дівчата відставили імпортні біноклі і втупилися одна в одну.

— Да, сволочі, — Сивий зрадів, що знову знайшов спільну тему, — бач, літають, я ламаю голову, чого тут? Що їм тут треба, звалища чи якогось харчу?

Дівчата так уважно подивилися на нього, що він мимохіть відчув себе «звалщем», тобто кожен солдат не любить ворон, адже вони завжди віщують зло. Розвивати цю тему він не став, бо ясно й так, яка то тема.

На що жінота зачинилася в кабіні і вдалася до перемовин по рації.

Однак Сивий застосував військові хитрощі — волонтери ж учора підкотили чимало домашньої випічки.

А головне, що вони розкололися на нечувану, тобто ненюхану каву, таке типу мокко, але з нелюдським ароматом, яке будь-кого могло виманити з казенної кабіни.

Що навіть Сивий мало не розколовся на коньячок, однак вчасно схаменувся: дівчата ж на секретній роботі й відмовляться, а поїти свою братію однією пляшкою? Курям на сміх.

Швиденько розстелили, накрили, і тут далекі ворони, неначе забачивши гостинці, вчинили ґелґотіння, тобто так рясно закаркали, що все злилося в сатанинський вир, де виринали навіть хорові вокалізи.

— Де ворони, там непомітні дрони, — прокоментував Сивий.

Дівчата приєдналися до столу, однак думкою були не тут, а на небі, яке перекривалося воронням.

— Це якась біда, — знову заходився той, — вони мене здавна, бігме, не люблять, от роки три тому ішов був собі спокійно парком, коли чую: каркають. Отак навколо клена такого.

Дівчата знічев’я втупилися в нього.

Він од цього закліпав і заговорив ще швидше:

— Я думаю, що за притча? Чого вони там крутяться? Підходжу туди, як фацет, і що я бачу? Аж там випало вороненя мале, ну, з гнізда впало, а все їхнє кодло куйовдиться, не знає, як йому поміч дати. Розумієте? Ну, я підійшов і взяв те вороненя на руки, щоб підсадить на дерево. Розумієте? А воно ж кричить, та все дужче й дужче. І ось тоді ця зграя знаєте, що зробила? Отак здійнялася вище, а тоді всі по черзі спікірували на мене, і кожна, знаєте, випустила гівенце, й, знаєте, дуже влучно, що як я звідтам не тікав, а вони доганяли й знову влучали. Бігме! Словом, я місяць не міг відмитися, так в’їлося в шкіру, — розходився він.

Лише за мить збагнув, що сидить за розкішним столом, де всі осудливо зиркають то на нього, то на випічку.

— Ой, перепрошую, ми ж за столом, — здогадався він і вмовк.

Воронячі зграї тим часом нашарувалися в три пласти, оберталися в протилежних напрямках, потроху рухаючись над позиціями у ворожий бік.

Сивий вирішив виправити ситуацію:

— Ну, одно слово, я оцією притчею хтів сказати, що за цими зграями ми нічого путнього в небі не побачимо, тобто дронів.

Дівчата кивнули.

Кожен сидів і щосили думав, як би то продовжити розмову, яку Сивий