Укри. Бойова проза - Богдан Жолдак

Першою підскочила бабця, але не встигла скористатися бодай віником — одкинута поштовхом, зомліла в кутку.

— Тіхо, тіхо, а то хуже будет, — намацав дівчинку, але та й без того уклякла, — ну, ну, мілая, ну чєво там, — шепотів радше до себе, аніж до неї.

Несподівано рубіновий спалах ударив у стіну — сяюча плямка добігла чужинця і торкнулася його лиця.

Жах зосередився в маленькій лазерній цяточці й досконало проник крізь зіницю, вона од цього вмить вмертвіла, посмішка з лиця одскочила, й чоловік боком метнувся у вікно, вивалився й кинувся геть од промінчика.

— Ти што ет, Вань? — не встиг шугнутись напарник, як шугнувся вдруге —

з вікна метеним подвір’ям вибіг рожевий зайчик, вискочив йому на підсумок і вперся в перенісся, чоловік вмить затулився прикладом, завчено перекинувся через коліно й кинувся скакати зайцем зигзагами крізь шипшину.

А під ранок загупотіло з двох боків, потім загуркотіли всі військові мотори й подалися геть, потім ударило ближче.

Однак діти були приголомшені іншим, вони мовчки прокусювали вчорашні вареники, висмоктували, а потім обережненько надкушували, намагаючись не бризнути настояною начинкою і не дивитися на зірвані штори й потоптані алое.

Однак Кирилко не звертав уваги навіть на побиту бабусю — поглядом він прикипів до пічки, де притулився справжнісінький «калашніков» найновішої модифікації, не лише з каліматором, а й з підствольним гранатометом, не кажучи вже про штик-ніж; щоразу натикаючись на суворий, підсвічений синцем бабусин погляд, хлопчик одводив очі у вареники, щоб знову потроху навестися на омріяну зброю.

У старенької додалося клопоту — без кінця ховати од малого автомат; а де ти його заховаєш, коли Кирилка як магнітом тягнуло до схованки?

Вже бабуся побігла до магазину, нажувала вишневої живиці і нею серед інших об’яв приліпила таку:

«Хто згубіу аутамат прійдзіць забяріць на ул. Саухозную № 28».

Однак ніхто так і не прийшов. Бабуся бо не здогадувалася, що Кирилко вистежив її зі своєї засідки й одразу здер оголошення.

Жора дивився в стереотрубу й мучився:

— Чи не вуаєрист я?

І було чого, бо ще навпроти його київської квартири був гуртожиток, і в кожному вікні була інша картинка життя — і що він тоді підглядав?

Дивно, але найцікавіше було, наприклад, як незнайомий пацан робить зарядку.

Або хтось собі за столом читає книжку, а Жора читає читача, ну, нічого особливого не відбувається, однак у людини іноді змінюється лице, справжньою знахідкою була проста посмішка.

Ну, чиясь сварка чи які танці нецікаві, головним чином приваблювала чужа буденна діяльність, наприклад, переписування конспекту або прання шкарпетки під краном.

Чому?

Бо жоден актор так не зіграє.

Актор буде вдаватися до різних професійних знахідок, певної послідовності, що, за великим рахунком, однаково буде фальш — більша або менша.

Виставивши з-за бруствера замасковані лінзи, Жора здобув собі ціле село Сироваху з усіма найпростішими подробицями:

ось, наприклад, бабця сапає грядку,

дівчинка грається з кицькою,

дві тітки поволі долають час, балакаючи через такий же похилий паркан.

Звісна річ, за такими «лівими» спостереженнями може статися так, як у боксі: кліпнувши, проґавиш найцікавіше — нокаут, тобто десь не встережеш ворога, однак тут у Жори була надійна підпора: чуйка.

Він хребтом чув будь-які важливі зміни в дійсності і тренувався, змагаючись із Джулькою, собачкою, що прижилася на блокпості, бо та чудово чула далекі удари, наприклад, з міномета; й першою кидалася в бункер, а за нею і вся братія; проте Жора і в цьому її, бувало, випереджав.

— Ей, Псіх, іди проковтни, — кликали його до пічки, але він не відповідав, знаючи, що хтось його пожаліє й принесе казаночок: хлопці бо думали, що він пильнує супротивника.

«Ні, — тішив себе, — якби я був вуаєристом, то вдивлявся б у дівчат чи, можливо, в тіток», — а то ж ні: міг, наприклад, дивитися, як хлопчик випасає козу або качка веде каченяток до води.

— Ей, Псіхолог сраний, будеш хавать чи дождеш, поки вистигне?

— Жора, іди в баню, я тобі шо, офіціянт? — тицьнув йому під ніс кашу Вітько, і пара вмить запітнявила оптику.

— Спасибі, брате, — чемно озвався Жора, знаючи, що зображення хутко відновиться.

— Шо ти там усік? — плямкав ложкою друзяка.

— Розумієш, зміни, — не став надто пояснювати він, нехай собі думає, що вистежує педералів.

Хоча його недаремно прозивали Псіхом, тобто Психологом, бо в перебігу буденних подій села була якась тривала закономірність, порушувалася вона незначними втручаннями.

Якими?

Оно, наприклад, в одного дядечка фальш проявлялася, як він курив — ну, сказати б, показово курив, а не натурально, як це роблять нормальні дядьки. Наприклад, надто картинно припалював.

На яку публіку працював цей саморобний актор? Ні на яку, він сам собі був за публіку.

Тому Жора не здивувався, коли дядечко з’явився біля блокпоста на своїх задрипаних «жигулях», показово метушився, коли хлопці перевіряли машину, водночас із-під картуза глипаючи по укріпленнях.

Потім довго пихкав мотором, рушаючи з місця, доки, добряче газонувши, покотився.

Загрози такий персонаж не становив, однак справжній психолог зауважив — а чого це він їде на Ново-Виселки, даючи гак, коли йому було б зручніше поїхати Долинівкою, бо там дорога не така побита? Шануючи свій древній автомобіль, звісно, кожен нормальний чоловік обрав би простіший маршрут; може, дядечко просто вирішив порисуватися, бо бійці давно вже мозолили йому очі, звісна річ, цей блокпост не прикрашав пейзаж.

Жора автоматично став придивлятися до