Укри. Бойова проза - Богдан Жолдак

Влад не одразу відповів, бо в голосі друга вчувалася чимала іронія.

— Та наче, — буркнув він.

— Гей, гуманіст сраний, а дєд твій цілий? — дратував той знадвору. — Сиди вже, дурачок столичний, а я обповзу периметр.

Влад втупився автоматом у вікно, не одводячи, пересунувся під ліжко; над підлогою плив густий запах — з-під діда, крізь усі його одежі, витікала чимала калюжа.

Влад мимоволі подумав, що зі старого падлюки витікає увесь отой наш чайок.

— Ой, синочка, — трусився.

Хвилини соталися безкінечно, доки знадвору пролунало рідним голосом:

— Чисто! Виповзай, дурило київське.

Влад, не ймучи віри, встав на ноги, встромив назад чеку, засунув у підсумок гранату. Кілька разів видихнув повітря.

Потім озирнувся, подумавши, ляпнув кельмою глини на припічок і доклав останні дві цеглини.

— Грійся, сука, — і, не одводячи од нього очей, спиною посунув за поріг.

Бабуся зняла зі стіни пучок трав, розплела перехрест, одібрала кілька стеблин і заварила.

Випила, сіла й стала чекати, коли подіє.

Мала тверде переконання: якщо докупи змішати всі цілющі трави, то потім кожна сама знайде свою відповідну болячку й вилікує.

Подумавши, що онучата не стануть такого пити, висьорбала решту і знову сіла чекати. Аж коли за видноколом двічі добряче рвонуло, відчула в собі деяке пожвавлення.

Од гуркоту прокинулися діти й почали думати, кому це там, за териконами, не спиться, щоб стріляти? Вдень, увечері чи вночі — воно зрозуміло, але навіщо ранок псувать?

Хоча, з іншого боку, в цьому таки є деякі переваги, вибухами навколо розкидано чимало добра — діти мають гострий зір і тому краще видивляються різні знахідки. Бувало, кілька разів пройдеш і нічого не помітиш, а малята завжди знайдуть чогось путнього.

Кирилкові навіть здавалося, що вже бачить метал крізь землю, а як би інакше він знайшов м’ясорубку, закидану битим цементом?

По зруйнованому містечку лишилося багато «археології», було б лише бажання шукати.

От, наприклад, бабуся потім виміняла на м’ясорубку мішечок муки, щоправда, сіруватої, отож дітлахи втупилися, як вона трусить крізь сито, поляскуючи збоку, наче в бубон, і приспівуючи:

— Скок да приг, скок да приг, ми сябри дзяцєй малих. Ето про зайончикав, — пояснювала вона і починала в макітрі місити тісто, приспівуючи.

Кирилко вколупнув тіста покуштувати.

— Анучоначок, іш, баловень. Чаво посядалі? Ану барзєй по начинку, — ніжно підштовхнула обох.

Ті хутко подалися в яр під Дівич-горою, чарівного місця, куди в далекі часи сповз цілий завулок, це коли його розкуркулили, і там густо купчилися фруктові дерева, запахтивши всю низину млосним духом.

— Такого нігдзє не на якім курорті ня внюхаєш, — повчала бабуся.

Коли вона була наодинці з онуками, то не соромилася рідної білоруської мови, хоч малим за це було незручно на людях, і хоч усі й любили стареньку за знахарство, однак не проминали перекривляти її вимову:

— Дранікі бульбашови!

Любили підколоти біля магазину:

— Бабусь, а з якого ти району родом?

— З Дриссянськаго.

Ну і загальний радісний регіт.

А що ж робити, розваг ніяких, відколи відімкнули телебачення; люди сходилися обміняти щось на щось, наприклад, із київської гуманітарки на московську, або приліпити про це оголошення. Бо магазин кілька разів грабували, і він тепер годився лише на те, щоб перекинутися речами й новинами.

Чому вона не цуралася рідної мови? Бо була знахаркою, й незрозумілі білоруські слова лише підкреслювали загадковість ворожінь, значно посилювали терапевтичний ефект.

Особливо кущі живцю, особливо вишневого — ягідки хоч менші, але давно перезрілі, вони мали для господарства перевагу, бо начинка з них не потребувала цукру, те саме можна сказати й про економію на компоті чи й узварі — була б лише охота лазити густими фруктовими джунглями та збирати.

Вареники вже парували. «А ми в цяплє, а ми в дабрє...», — співала до них, бо могла зготувати з чого завгодно, бо не варила, як місцеві, а парила в марлі над окропом — то вони ставали набагато пухкіші, навіть з пісного тіста.

— Мастачка, — нахвалювала сама себе.

От, наприклад, взяти віника — вона ніколи не користувалася стандартним, а сама плела з полину і, підмітаючи, повчала малих, буцім полиняний дух у хаті найкорисніший, хоча дітлашні бувало соромно за бідність, якої не стачило навіть на путню мітлу.

А що вже казати, як почалася війна.

То вже була суцільна біганина за гуманітарною, тут особливо хитрим виявився Кирилко, він, вхопивши які кульки, не ніс додому одразу, а спочатку ховав у кущі за зупинкою, бо по дорозі — старші пацани:

— Ей, зюзюк, — перепиняли, — іді сюда.

І однімали.

— Ленін сказал дєліцца, — повчали.

Кирилко був ще малий і не знав, хто такий Ленін, однак, втративши кілька разів продукти, намагався його уникати.

Отож, діждавшись вечірньої пори, малий робив рейд до схованок, і найбільшою нагородою була радість бабусі:

— Анучоначек, — пестила йому голівку.

А Євгешку вона переважно сварила:

— Ня круті сракаю! — щоразу кричала навмисне на всю вулицю, аби дівчинка швидше соромилася і ховалася од людських очей, хоча, чесно сказати, там не було чим крутити.

Ще б пак, варто з’явитися на вулиці патрулеві, як дівчинка хапала віника й починала підмітати подвір’я.

Тут нічого не вдієш, настали такі часи, що навіть така малявка, як вона, могла перехопити на собі й схвальний дорослий погляд. Якого, наприклад, у мирний час не побачиш і від однокласників,