Укри. Бойова проза - Богдан Жолдак

— Єсаул уміраєт, братья, — непідробним розпачем бринів Вітько, бігцем несучи до крайнього бусика Чуму й утираючи справжнісіньку сльозу, — перебрал, травонулся і вот — сердце!

— Давай, давай, родімиє, єщо спасьом! Братья! — гудів, виставляв наперед великого хреста батюшка.

— Гоні в больніцу! — верещав Влад.

— Помогітє занєсті!

І один охоронець допоміг. На свою голову.

З ним і з шофером впоралися вже за квартал, а далі погнали щодуху до вилісків, де й покинули нещасливого бусика, покотивши його з пагорба в один бік, а самі помчали в протилежний.

Коли поскидали весь костюмований маскарад, бігти не стало легше: Чума виявився важкий, вперто не хотів допомагати ногами.

Хоч як його й «просили» — дарма, отож бійці штиками спиляли стовбурець, прив’язали його, наче кабана, і, трясучи по черзі, помчали чагарями, мотляючи так, що бранець скоро почав мукати.

Йому одтулили кляп:

— Чєрті паласатиє, ну вас в жопу, я лучше своімі двумя.

І задріботів ними, хоча й спутаними.

Він із сумом міг лише дослухатися до напрямків, особливо повзучи, тут і чорт не здолає втямити географію.

Нарешті настав час, коли його знову затрусили, цього разу металевим дном багажника.

Нічого хорошого попереду він не чекав, бо не лише наслухався московської пропаганди, а й сам частенько творив її, отож свято вірив:

розіпнуть на хресті живцем або обпечуть гарячою смолою.

...Вже на точці його засунули в найтісніший бункер, аби приховати від начальників, бо зловили надто коштовну дичину.

Слава Богу, приїхали волонтери, слава Богу, з Людмилою Іванівною, а вона мала деякий досвід перемовин про полонених.

Тут головне було не засвітитися перед нашими штабістами, бо за Чумою тоді б лише рак свиснув.

Те саме можна сказати й про московських штабістів, які знайшли б йому інше застосування, а не обмін на цілий гурт укропів.

Отож перемови велися за допомогою рацій приватно між ворогуючими командирами, швидко, доки чутка про зникнення лугандонівського ватажка не розійшлася по ЗМІ, як бувало не раз, коли в полон з обох боків трапляли не лише командири, а й політичні діячі.

Оце був найкращий крам!

Таку самодіяльність суворо забороняв Київ.

І Москва, щосили з обох боків борючись із «махновщиною», а насправді найбільше остерігаючись, що воюючі сторони навчаться самі між собою домовлятися.

І не лише про полонених.

...Знову його довго трусили в пилюці багажника.

Потім гнали бігцем, і він ламав голову про вигадливість укропів, «які вже на весь світ прославилися лютою жорстокістю», й зітхав про «клоунів», очікуючи прикрих фантазій.

«Всьо, блін, в шахту жив’йом збросят».

Відчув під ногами асфальт: «ну, что ж, і перед шахтою он может бить».

Чума насправді був хоробрий чоловік, і смерть його не лякала, бо він її багато разів перебоявся, а тому не мав до неї ніяких відчуттів; хвилювало тільки, що доведеться довго конати з потрощеними кістками на дні штреку.

Далі його знову погнали із зав’язаними очима, й знову підтюпцем — він щокроку очікував прірви, польоту на дно шурфу.

А натомість, коли з нього зняли чорну пов’язку, побачив перед собою обличчя рідних і до нестями милих феесбешників.

...На чатах хлопці обіймалися з визволеними побратимами, тиснули, поляпували по плечах, торсали за чуприни; а Баняк увесь час допитувався, як це так їх дуже швидко обміняли й на кого?

— На Чуму, — почув у відповідь.

— Як? — збентежився він. — Нас? На таку крупну птицю?

— Нічого, — заспокоїв його Хантер. — Ми його ще раз зловимо.

Є, є такий забобон, що не можна дуже далеко заповзати на ворожу територію зі снайперською рушницею, однак це правило було не про Звіробоя — що то значить колишній браконьєр; особливо коли дістав посилені набої, а ще добрячого глушака на дуло, то як навіть нормальній людині втриматися від азарту?

Називав він такі походи «рейдом», лазив уздовж шосейних перехресть, влучав у якогось «бугра» в автівці, а коли здіймалася паніка й туди збігалося менших чинів, добивав і їх — отоді вже доводилося мотати вудочки!

Порівнюючи нове браконьєрське життя з тим, колишнім, довоєнним, яке тривало в заповідниках, спеціальних зонах для начальства, він картав себе, що ще тоді міг настріляти пуриців, якби в ті далекі часи спала така думочка в голову, — можливо, тепер би й АТО не було? А чого — десяток-другий ліквіднув, то, може, й історія повернулася б у інший бік.

Надто захопившись довгим своїм полюванням, Звіробій проґавив раптову передислокацію фронтів, це він збагнув лише тоді, коли всіма трасами поповзли колони важкої техніки, і тут вже стало не до браконьєрства, бо з’явився шанс і самому стати здобиччю.

Чому?

Бо кожного разу не в тому напрямку рухався, тобто виходило в протилежний бік від рідного війська, так усе перекрутилося, що він потроху відчув свою власну паніку, що заповзала в душу.

Вибравши прикметну місцину, він як міг «законсервував» свою «драґунівку», потім замотав у «кікімору», все це закопав, добряче замаскувавши: гібридна війна — це така штука, що кілька разів хутко перекрутяться фронти й можна буде повернутися по своє добро.

Й отут сталася головна прикрість: він не помітив, як десь загубив лугандонівські розпізнавальні знаки-наліпки, аби начепити й «змінити орієнтацію».

— Розмаскувався! — картав він себе.

Невже колись існували такі війни, що, рухаючись на канонаду, можна було визначити лінію фронту?

А тепер той фронт сам не знав, де він перебуває, то що вже казати про самотнього диверсанта?

Засікла