Ковток повітря - Джордж Орвелл

мене з’явився шкіряний наплічник, чорний кашкет з жовтими смутами, перший велосипед і набагато пізніше — перші довгі штани. Мій перший велосипед був із зафіксованим переднім колесом — моделі з «вільним» колесом тоді були дуже дорогими. Спускаючись згори вниз, я витягував ноги вперед, дозволяючи педалям вільно крутитися. Типова картина початку XX століття: хлопчик на велосипеді летить з пагорба, відкинувши голову назад і розкинувши ноги. Граматичної школи я боявся до смерті через залякування Джо старим Віскерсом (насправді ж його звали Віксі) — директором з лицем, як у вовка, один тільки зовнішній вигляд якого вселяв страх. У дальньому кутку класної кімнати він тримав запас тростин у скляній шафці, якими іноді розмахував, лякаючи всіх. Та у школі справи в мене пішли на диво непогано. Я ніколи й подумати не міг, що можу бути розумнішим за Джо: він же на два роки старший за мене і з самих пелюшок знущався наді мною. Але він був ще тим ледащом. Щотижня йому перепадало від старого Віскерса, і він так і продовжував пасти задніх до самого кінця шкільних років. У другому семестрі я отримав нагороду з арифметики і ще з якогось загадкового предмету, який загалом полягав у тому, що ми засушували рослини, а називалося це «природознавством». Коли ж мені виповнилося чотирнадцять, директор почав вести мову про подальше навчання, зокрема в університеті в Редінгу. Батько покладав на нас із Джо великі надії, і думки про мій вступ до «коледжу» не давали йому спокою. Він буквально вбив собі в голову, що я маю стати шкільним вчителем, а Джо — ведучим аукціонних торгів.

Та зі школою у мене пов’язано не так уже й багато спогадів. Війна звела мене з хлопцями з вищого соціального класу, і мене вразило, наскільки сильно їх муштрували за партою. Таке виховання або назавжди відіб’є здатність думати, або змусить до кінця життя боротися з його проявами. Зі мною ж і моїми однокласниками, серед яких були переважно сини фермерів і торговців, історія була геть інша. У граматичній школі ми вчилися до шістнадцяти — здебільшого заради того, щоб продемонструвати решті, що ми не з робітничого класу. Правду кажучи, школа завжди була місцем, з якого постійно хотілося якнайскоріше втекти. Жодного відчуття відданості, ані краплі сентиментів щодо рідних старих стін (а вони насправді були старі, цю школу заснував кардинал Уолсі[11]), ані натяку на «хлопчаче братерство», ми навіть власного гімну не мали. Всі вихідні ми проводили наодинці, бо спортивні ігри не входили до переліку обов’язкових. У футбол ми грали не перевдягаючись у спортивну форму, іноді ганяли в крокет, за правилами якого всі гравці мають підперезатися, та ми лишались у звичайних майках і штанях. Серед усіх тих ігор мені найбільше до душі був крокет, у який ми грали під час перерви на шкільному подвір’ї: грали палицями, зробленими з дощечок, і власноруч пошитими м’ячами.

У пам’яті закарбувався запах, що стояв у просторій класній кімнаті, — чорнила, пилу і взуття; пам’ятаю каменюку на підставці у дворі, об яку всі заточували складані ножики, і маленьку пекарню через дорогу, в якій продавали булочки з родзинками — не такі, як зараз, а вдвічі більші, і коштували тоді вони півпенні. У шкільні роки я поводився як усі. Видряпав своє ім’я на парті, отримавши за це різкою, — за таке неодмінно карали, але не залишити свого імені вважалося порушенням традиції. Пальці в мене часто-густо були синіми від чорнила, нігті обгризені, з ручок із пір’ям я полюбляв робити дротики, набивав кишені каштанами, переповідав брудні плітки, навчився мастурбувати, дражнив старого Бловерса — вчителя англійської, знущався над малим Віллі Сайменом — сином трунаря, який трохи відставав у розвитку і вірив кожному слову. Найбільше ми потішалися, відправляючи його до крамниці по якісь дурниці: по половину поштової марки, ґумовий молоток, викрутку для закручування у протилежний бік, банку смугастої фарби й таке інше. Бідолашний Віллі все приймав за чисту монету. Якось ми добряче розважилися: посадили його у діжку і вмовляли підняти її зсередини за ручки. Зрештою Віллі потрапив до притулку для божевільних.

Та справжнє життя наставало з початком канікул. Тільки тоді можна було займатися чимось насправді цікавим. Узимку ми позичали тхорів (мати категорично забороняла нам із Джо тримати вдома цих «огидних створінь, від яких тхне») і вешталися біля сусідських ферм, благаючи власників дозволити нам влаштувати полювання на щурів. Іноді нам вдавалося домовитись, а іноді нас виганяли зі словами: «Від вас клопоту більше, ніж від щурів». Наприкінці зими ми допомагали знищувати щурів на молотильні. Якось, то був, певно, 1908 рік, Темза вийшла з берегів, затопивши луги, і потому відразу ж вдарили морози. Тоді ми кілька тижнів каталися на ковзанах, бо все довкола було вкрите кригою, а Гаррі Барнс зламав собі ключицю. З початком весни ми починали полювати на білок, а згодом наставав час видирати пташині гнізда. Ми були переконані, що оскільки птахи не вміють рахувати, то не помітять, якщо у гнізді залишиться тільки одне яйце. Та понад те, ми поводилися настільки жорстоко, що просто збивали ті гнізда на землю і розтоптували їх. Інші розваги починалися, коли жаби починали викидати ікру. Ми ловили їх, встромляли у зад велосипедний насос і надували, доки вони не лопалися. Такі вже хлопці, не знаю чому. Влітку ми брали велосипеди і їздили купатися на Барфордську греблю. У 1906-му там втопився Воллі Лавгроу — двоюрідний брат Сіда. Він заплутався у водоростях. Коли його витягли, обличчя його було чорним як дьоготь.

Та найулюбленішим заняттям лишалася риболовля. Ще не раз ми поверталися до ставка старого Брувера зі своїми вудочками ловити карасів, іноді щастило впіймати і більшу рибину. Ходили й на інші ставки — туди, куди могли дістатися пішки по суботах. Та після того, як у нас з’явилися велосипеди, ми почали рибалити на Темзі, трохи нижче Барфордської греблі. Так ми здавалися самим собі дорослішими. Ніхто більше не ганяв нас, а риби у річці було вдосталь, хоча, наскільки я пам’ятаю, нікому з нас так і не пощастило похизуватися великим уловом.

І досі дивуюся, звідки в мене це захоплення: я ж і зараз люблю рибалити. Не можу сказати, щоб я досягав якихось значних успіхів у цій справі — жодного разу мені не вдалося впіймати рибину довшу за два фути, та і вудочку востаннє тримав у руках років тридцять тому. Та коли згадую свої юні роки, здається тільки тим