Ковток повітря - Джордж Орвелл

Джо було вісім, коли він опинився серед гурту забіяк, які називали себе «Чорна рука». Заправляв там усім тринадцятирічний Сід Лавгроу — молодший син лимаря; до компанії також входили два сини інших власників магазинів, хлопчик на побігеньках з пивоварні і двійко хлопців з ферми, яким якось вдавалося ухилятися від роботи, щоб кілька годин побешкетувати з товаришами. Попри доволі простацький вигляд і говірку, цих дебелих фермерських хлопців у зашмульганих штанях прийняли до компанії, бо вони зналися на тваринах. Один із них, на прізвисько Рудий, міг голіруч упіймати зайця. Вгледівши тваринку, яка зачаїлася у траві, він кидався на неї, придавлюючи всім тілом. Синів торговців і робітників розділяла велика соціальна прірва, та років до шістнадцяти ніхто на це не зважав. У компанії було своє слово-пароль і ритуал посвяти — перш ніж стати одним із них, ти мав порізати собі палець і з’їсти хробака, а головне — всім виглядом демонструвати, який ти відчайдушний хлопець. Клопоту вони завдавали чимало: били вікна, ганяли худобу, збивали замки із дверей і мішками крали із садів фрукти. Інколи взимку, коли їм вдавалося позичити кілька тхорів, вони рушали на полювання — звісно, з дозволу фермерів. При собі завжди мали рогатки і палиці й постійно збирали гроші на пістолет (тоді він коштував близько п’яти шилінгів, але накопичити більше трьох пенсів ніяк не вдавалося). Влітку ходили рибалити і нишпорити по пташиних гніздах. Заняття пані Г’юліт Джо прогулював щонайменше раз на тиждень. Те саме йому вдавалося робити і під час навчання у Волтоні, хоч і дещо рідше — раз на два тижні. З ним у школі навчався син організатора торгів, який міг підробити будь-який підпис, а за пенні написати записку від мами про відсутність на заняттях через хворобу. Звичайно ж, мені до смерті кортіло приєднатися до «Чорної руки». Та Джо незмінно відмітав мої прагнення: казав, що їм не годиться панькатися з малечею.

Насправді мені хотілося просто з кимось порибалити. За вісім років свого життя я жодного разу не був на рибалці, хіба що грався у воді з сіткою, якою можна було впіймати тільки дрібний планктон. Мати боялася підпускати нас до води. Вона забороняла риболовлю — власне, як і все решту. Тільки тоді я ще не розумів, що батьки не бачать крізь стіни. Та мене збуджувала сама лише думка про те, як я вуджу рибу. Скільки разів я минав ставок на фермерському млині, спостерігаючи за тим, як десь у тихій заводі плещеться короп — тоді він здавався мені велетенським, — але зараз я думаю, що він був не більше шести дюймів завдовжки; він вистрибував на поверхню, виблискуючи на сонці, мов діамант, хапав якусь личинку і пірнав назад. Я міг годинами не зводити очей з вітрини крамниці Воллеса на Головній вулиці, де продавалися вудочки, рушниці та велосипеди. Зранку я прокручував у голові історії Джо про риболовлю: він розповідав, як робити наживку з хліба, як правильно закидати вудочку з поплавком, як гнеться ця вудочка, коли на гачок втрапить рибина. «Якась маячня!» — певно, подумаєте ви. Роздуми про гру світла і риболовлю... Звісно, комусь більше до душі мисливство і зброя, комусь — мотоцикли, літаки чи коні. Та є в цьому якась магія. Забракне слів, щоб усе до пуття пояснити. Якось одного ранку (це було в червні, а мені тоді було, мабуть, років вісім) я довідався, що Джо збирається прогуляти школу і замість занять вирушити рибалити, тож вирішив піти слідом за ним. Якимось чином він мене розкусив і заявив, коли ми одягалися:

— Навіть не мрій, що ми візьмемо тебе з собою. Спершу підрости! Ти лишаєшся вдома!

— Та я навіть гадки такої не мав. Зовсім.

— Авжеж! Ти думав, що ми візьмемо тебе у свою компанію.

— Ні, не думав!

— А ось і думав!

— Ні!

— А я кажу так! Ти сидітимеш удома. Нам більше робити нічого, як морочитися з клятою малечею!

Джо щойно вивчив слово «клятий» і тепер всюди його використовував. Якось це почув батько і так розлютився, що нагримав на брата, попередивши, що всю душу витрясе з нього, якщо ще раз почує таке. Проте, як завжди, обмежився тільки словами. Поснідавши, Джо взяв свій портфель і шкільний кашкет, сів на велосипед і поїхав «до школи» — на п’ять хвилин раніше, ніж зазвичай (так він робив щоразу, коли збирався прогуляти заняття). Коли ж настав час і мені йти до пані Г’юліт, я вийшов на вулицю і миттю чкурнув до провулку за будинками. Я знав, що братова ватага збирається на ставок біля млину, і мав намір піти з ними, хай би чого це мені вартувало. Хлопці, напевно, відгамселять мене, і я не встигну на вечерю — тож мати дізнається, що я прогуляв заняття, і тоді перепаде ще й від неї, та мені було байдуже. Мені до смерті хотілося порибалити з хлопцями. Довелося піти на хитрощі. Я дочекався, доки Джо дістанеться місця, і тільки тоді рушив туди ж, тільки іншим шляхом — стежиною за густими рядами кущів і дерев. До ставка мені вдалося підійти, перш ніж компанія мене помітила. Стояв теплий літній ранок. Ноги по коліна втопали у траві. Верхівки в’язів похитувались від легкого вітерцю, густе зелене листя шелестіло, наче розкішний шовк. Була дев’ята ранку, мені вісім, літо тільки починалося — довкола зелено, все ще квітне дика троянда, над головою пропливає мереживо білих хмаринок, десь на видноколі, на пагорбах, даленіють шапки лісів Горішнього Бінфілда. Та на все це я не звертав жодної уваги. Тільки й думав, що про зелений ставок і того коропа, хлоп’ячу компанію з вудочками і наживкою з тіста. Наче вони відкрили райський куточок і мені конче необхідно до них приєднатися. Нарешті я наблизився до них. Хлопців було четверо: Джо, Сід Лавгроу, хлопчик-кур’єр і ще один син власника крамниці — здається, його звали Гаррі Барнс.

Обернувшись, Джо побачив мене:

— От чорт! Малий припхався, — роздратовано сказав він і підійшов до мене, готовий надавати по потилиці. — Ти що, забув, що я тобі казав? Геть звідси, щоб і сліду твого не було тут!

У нас із Джо такий характер, що