час повертатися назад. Решта ж пішли тинятися далі, як це часто роблять підлітки, коли весь день проводять на вулиці далеко від домівки, та ще й без дозволу. Це був мій перший справжній похід з хлопцями — зовсім не схожий на ті, в які нас водила Кейті Сімонс. Пообідали ми на околиці міста, у сухій канаві в заростях дикого фенхелю, серед старих консервних бляшанок. Хлопці поділилися зі мною своєю їжею, а Сід Лавгроу дав комусь пенні — зганяти за пляшкою «Монстра». Було неймовірно спекотно, у повітрі стояв різкий запах фенхелю, газований напій викликав відрижку. Потім ми попленталися запилюженою стежиною до Горішнього Бінфілда — здається, я там не бував до цього. Тоді я вперше побачив буковий ліс з листяним килимом під ногами і гладенькими стовбурами, що здіймалися так високо, що птахи на верхів’ях здавалися маленькими цятками. У ті дні можна було гуляти в лісі де завгодно. У садибі більше ніхто не жив, фазанів охороняти не було кому, тож у кращому випадку зустріти тут можна було хіба що хурмана на возі з деревиною. Знайшли зрізаний стовбур — кільця на ньому нагадували мішень, і ми почали жбурляти в нього каміння. Тоді хлопці взялися за рогатки і почали цілити у птахів, а Сід Лавгроу вихвалявся, що підбив зяблика, але він застряг десь між гілками нагорі. Джо сказав, що Сід бреше, і вони ледь не побилися. Потім ми спустилися на дно вапнякового видолинка, встеленого сухим листям, і стали кричати, щоб почути власне відлуння. Хтось вигукнув якесь непристойне слово, і всі миттю підхопили, демонструючи один поперед одного, як уміють лаятись, а з мене кепкували, бо я знав тільки три лайливі слова. Сід заявив, що знає, звідки беруться діти — сказав, що все відбувається так само, як у кроликів, от тільки людське немовля з’являється з пупа матері. Гаррі почав видряпувати на стовбурі якесь слово, але йому це швидко набридло. Тоді ми пішли до сторожового будиночка. Ходили чутки, що десь неподалік є ставок з величезною рибою, але ніхто ніколи не наважувався заходити на територію садиби, бо в сторожовому будиночку жив Годжес, який міг надавати добрячих стусанів. Коли ми проходили повз, він копирсався на своєму городі. Ми наговорили йому купу зухвалих речей, доки він не відігнав нас, а тоді пішли до Волтонської дороги дражнити візників, ховаючись за кущами, куди не сягав батіг з воза. Неподалік був старий кар’єр, який згодом перетворився на заросле кущами ожини сміттєзвалище. Там здіймалися цілі гори старих залізних бляшанок, рам для велосипедів, дірявих каструль і розбитих пляшок, крізь які вже проріс бур’ян. Десь годину ми копирсалися в цьому непотребі, забруднившись з голови до п’ят, витягаючи з купи сміття рештки залізної огорожі — і все через те, що Гаррі Барнс божився, що за сто фунтів старих залізяк коваль з Нижнього Бінфілда дає шість пенсів. Потім Джо натрапив на покинуте гніздо дрозда у кущах ожини — з нього виглядали пташенята, на яких ледь пробивалося перше пір’ячко. Після довгих сперечань ми взяли тих пташенят і почали жбурляти в них камінням, доки не забили. Їх було четверо, тож кожному дісталося по жертві. Надходив час вечері. Ми розуміли, що старий Бровер свого слова дотримає і вдома нас як слід відгамселять, та голод був дужчим за інстинкт самозбереження. Нарешті ми дісталися своїх домівок, по дорозі вчинивши ще один бешкет, кинувшись з палицями за щуром, а за нами, несамовито лаючись, бо ми витоптали його грядки з цибулею, погнався старий Беннет — начальник залізничної станції, який навіть вночі копирсався на своєму городі.
Пройшовши миль з десять, я зовсім не відчував втоми. Весь день я хвостиком бігав за хлопцями, намагаючись робити все разом з ними, а вони дражнили мене, називали «малюком», та я старався не хнюпити носа. Мене сповнювало дивовижне почуття, відоме тільки чоловікам. Я зрозумів, що більше не дитина. Тепер я хлопець. Нарешті. Яке ж це приємне відчуття: усвідомлювати, що можеш піти будь-куди, сховатися так, щоб батьки тебе не знайшли, ганяти щурів, вбивати птахів, кидатися камінням, дражнити візників і лаятися, поки не захрипнеш. Це потужне відчуття власної сили і усвідомлення того, що тобі до снаги геть усе, що немає нічого неможливого — варто лише порушити правила і вдатися до агресії. Білий пил на дорозі, вологий від поту одяг, аромат фенхеля і дикої м’яти, непристойні слова, кислуватий сморід сміттєзвалища, смак газованого напою і відрижки після нього, забите пташеня, відчуття, як рибина смикається на гачку — ось воно. Дякую тобі, Господи, за те, що я чоловік. Жодна жінка не здатна відчути бодай щось подібне.
Звісно ж, старий Брувер свого слова дотримав і про все розповів нашим батькам. Тато не на жарт розлютився, виніс з магазину ремінь, погрожуючи «всю душу витрясти» з Джо. Та Джо не так уже й просто було втримати, тож зрештою від батька йому перепало лише кілька добрячих копняків. Та наступного дня його відшмагав тростиною директор граматичної школи. Я теж намагався опиратися, та мені бракувало сил, тож матері нічого не вартувало вхопити мене, перегнути через коліно і відлупцювати ременем. Тож того дня мені перепало тричі: від Джо, від Брувер а і від матері. Наступного дня хлопці вирішили, якщо я хочу стати повноцінним членом банди, мені слід пройти «випробування» (це слово вони взяли з книжок про червоношкірих). Вони наполягали на тому, що, перш ніж проковтнути хробака, я маю його як слід розжувати. Заздрячи, що мені, такому малому, єдиному вдалося щось впіймати у тому ставку, вони зрештою зійшлися на тому, що не такою вже й великою була моя рибина. Зазвичай у ході подальших обговорень улов постійно збільшується в габаритах. У моєму ж випадку сталося навпаки — договорилися до того, що мій короп зменшився до розміру пічкура.
Але для мене це не мало жодного значення. Я ж рибалив! Я бачив, як мій поплавець пішов під воду, відчував, як рибина натягує волосінь. І хай би що вони казали, цього вони у мене забрати не могли.
IV
Щодо подальших восьми років — до часу, коли мені виповнилося п’ятнадцять, — практично єдине, що я пам’ятаю, це риболовля.
Не варто думати, що я нічим іншим не займався. Просто зі спогадами про минуле завжди так: якісь події закарбовуються у пам’яті яскравими плямами, затьмарюючи решту. Я припинив свої заняття з тіткою Г’юліт і пішов до школи. У
