Його прощальний уклін, Артур Конан Дойль

записку, в якій було лише два рядки, і що результатом цього стало банкрутство вельможної родини. Весь товар такого плану, що з’являється на ринку, потрапляє до Мілвертона, і в цій великій столиці знайдуться сотні людей, котрі бліднуть, лише почувши його ім’я. Ніхто не знає, хто може стати його жертвою вже завтра, бо негідник дуже заможний і вкрай хитрий, і йому не потрібно заробляти на кусень хліба. Він кілька років притримуватиме карту, щоб скористатись нею в той момент, коли ставки в грі стануть найвищими. Я сказав, що він найгірша людина в Лондоні, а тепер питаю вас: як можна порівняти розбійника, котрий зопалу вдарив києм свого товариша, із цим чоловіком, який методично та неквапно крає душу й розгойдує нерви для того, щоб помножити свої вже й так набиті золотом лантухи?

Я нечасто чув, аби мій приятель висловлювався з таким запалом.

— Але ж є закон, — заперечив я. — Хіба він не може покінчити з ним?

— Теоретично — так, а практично — ні. Яку користь принесе його ув’язнення на кілька місяців жінці, якщо після цього негайно ж настане її погибель? Його жертви не сміють боронитися. Якби він колись зайнявся шантажем проти невинної особи, тоді ми справді могли б притиснути йому хвоста, але він хитрий, як сам диявол. Ні-ні, треба знайти інші шляхи для боротьби з ним.

— А що йому потрібно тут?

— Одна відома клієнтка доручила мені свою сумну справу. Це леді Єва Бреквел, найвродливіша з шляхетних дівчат, котрі почали виїздити в світ минулого сезону. Її весілля з герцогом Доверкором призначене через два тижні. У цього виродка є кілька необережних листів (усього лише необережних, Ватсоне), які вона написала одному бідному сквайрові. Цих листів досить, аби завадити весіллю. Мілвертон пошле їх герцогу, якщо йому не заплатять відповідну суму. Мені доручили зустрітися з ним і, якщо змога, домовитися.

У цю мить на вулиці почувся кінський тупіт і скрипіння коліс. Поглянувши у вікно, я побачив чудову карету, запряжену парою гнідих коней, яскраве світло її ліхтаря відбивалося на блискучих крупах шляхетних тварин. Лакей відчинив дверцята, і з карети виліз низький на зріст і гладкий чоловічок у плащі з каракулевим коміром. За хвилину він уже опинився в нашій кімнаті.

Чарльз Оґастес Мілвертон був чоловіком років п’ятдесяти, з великою розумною головою, круглим, пухким поголеним обличчям, застиглою посмішкою та гострими сірими очима, які жваво виблискували крізь великі окуляри в золотій оправі. Він нагадував би Піквіка, якби не фальшива, наче наклеєна, посмішка та холодний блиск насторожених проникливих очей. Голос його був м’який і приємний, як і його щира на вигляд зовнішність, коли він, підходячи з простягнутою пухкою ручкою, пробурмотів, що вельми шкодує, що не застав нас у час свого першого візиту.

Голмс залишив без уваги простягнуту руку, його обличчя набуло жорсткокого й холодного, як граніт, погляду. Усмішка Мілвертона стала ще ширшою. Він стенув плечима, зняв плаща, ретельно склав його й, перекинувши через спинку крісла, сів.

— А цей джентльмен? — спитав він, роблячи плавний жест у мій бік. — Чи не буде це нескромністю?

— Доктор Ватсон — мій друг і колега.

— Чудово, містере Голмс. Я протестую винятково в інте­ре­сах нашої клієнтки. Справа така делікатна...

— Доктор Ватсон уже чув про неї.

— Отже, можемо братися до справи. Ви кажете, що дієте від імені леді Єви. Вона уповноважила вас прийняти мої умови?

— А які ваші умови?

— Сім тисяч фунтів.

— А в разі незгоди?

— Шановні джентльмени, мені важко обговорювати це питання, але якщо гроші не сплатять чотирнадцятого, то, звісно, весілля вісімнадцятого не буде.

Його нестерпна посмішка стала ще привітнішою. Голмс трохи задумався.

— Мені здається, — сказав він нарешті, — що ви зараз дієте із невиправданою впевненістю. Я знаю зміст листів. І моя клієнтка вчинить, певна річ, так, як я їй пораджу. Я ж скажу, щоб вона все розповіла своєму майбутньому чоловікові та поклалася на його порядність.

Мілвертон зареготав.

— Ви, вочевидь, не знаєте герцога! — мовив він.

Побачивши засмучене обличчя Голмса, я збагнув, що герцога він знає.

— У листах немає нічого поганого, — сказав він.

— Вони пікантні... дуже пікантні, — заперечив Мілвертон. — Леді писала чарівно. Але запевняю, що герцог Доверкорський не зможе цього оцінити. Втім, якщо ви думаєте інакше, то годі вже. Це питання суто ділове. Вважаєте, що ваша клієнтка лише виграє, якщо ці листи потраплять до герцога, — тоді з вашого боку буде справжнім божевіллям платити за них таку гору грошей.

Мілвертон піднявся й узяв свого плаща. Голмс аж посірів від злості та розчарування.

— Стривайте, — сказав він. — Ви занадто поспішаєте. Ми, зрозуміло, зробимо все, щоб уникнути скандалу в такій делікатній справі.

Мілвертон знову сів.

— Я був упевнений, що ви саме так підійдете до справи, — замуркотів він.

— Водночас, — продовжував Голмс, — леді Єва — незаможна жінка. Запевняю, що навіть дві тисячі фунтів буде для неї помітною втратою, а суму, яку ви назвали, однозначно не подужає. Тому прошу зменшити вимоги та повернути листи за ту ціну, яку я називав. Вона, запевняю, складе все, що ви можете отримати від неї.

Мілвертон аж розплився в усмішці, у його очах затанцювали веселі вогники.

— Знаю: те, що ви кажете про статки леді, правда, — сказав він. — Але подумайте, цей шлюб — така слушна нагода для її друзів і рідних щось зробити для неї. Вони думатимуть про весільний подарунок. Поясніть їм, що ця зв’язка листів принесе їй більше радощів, ніж усі лондонські канделябри та вази.

— Це неможливо, — похитав головою Голмс.

— Боже милий, Господи, як сумно! — вигукнув Мілвертон, виймаючи з кишені товстий записник. — Мені часом здається, що наші леді мають поганих порадників, вони не вчать їх робити надзусилля. Погляньте на це!

Він вийняв із конверта з гербом записку.

— Це належить... утім, недобре бути нескромним. Ось завтра вже можна буде назвати ім’я, коли ця записка опиниться в руках чоловіка цієї жінки. І все лише тому, що вона не хоче заплатити за неї жалюгідну суму, яку дістала б за півгодини, обмінявши свої діаманти на стрази. Така жалість! Ну, а ви пам’ятаєте раптовий розрив між міс Майлс і полковником Доркінґом? «Морнінґ пост» повідомила про це всього за два дні до весілля. А чому? Ні, це майже неймовірно, адже якісь жалюгідні тисяча двісті фунтів — і все було б залагоджено. Хіба це не сумно? І ви ще можете торгуватися, ви, людина при здоровому глузді, коли на карту поставлені честь і майбутнє вашої клієнтки! Ви мене дивуєте, містере Голмс.

— Я кажу те, що є, — заперечив Голмс. — Таких грошей моя клієнтка не назбирає. Але сума, яку я назвав, також чималенька. Навіщо відмовлятися від неї та губити щастя жінки? Адже це не принесе вам користі.

— Ось тут ви помиляєтеся, містере Голмс, чутка про це буде для мене вкрай корисною. У мене було вісім-десять подібних випадків. Якщо поширяться