Українська література » Сучасна проза » Його прощальний уклін, Артур Конан Дойль

Його прощальний уклін, Артур Конан Дойль

Читаємо онлайн Його прощальний уклін, Артур Конан Дойль
пройдисвіта, але мені хотілося трохи побавитися. Нехай він сам вийде на світ Божий. Крім цього, я прагнув трохи помститися за ваші ранкові глузування.

— Вам це блискуче вдалося, містере Голмс. Але як ви взагалі здогадалися, що він у будинку?

— За відбитком пальця, Лестрейде. Пригадуєте, як ви сказали: «Все ясно!»? Все було справді ясно. Напередодні відбитка не було — у цьому я був упевнений. Як ви могли помітити, деталі мають для мене велике значення. Раніше я ретельно оглянув весь передпокій і достеменно знав, що стіна була чиста. Отже, відбиток з’явився вночі.

— Але як?

— Дуже просто. Коли Олдейкр із Мак-Фарлейном розбирали папери, Джонас Олдейкр міг підсунути юнакові конверт, а той, запечатуючи його, натиснув на м’який сургуч великим пальцем. Він міг зробити це мимоволі й одразу забути. А може, Олдейкр і не підсовував, а все вийшло якось само собою, і він сам не очікував, що відбиток може знадобитися. Але потім, сидячи у своїй норі та міркуючи, він зрозумів, що за допомогою відбитка можна сфабрикувати незаперечний доказ проти Мак-Фарлейна. А вже зняти восковий зліпок із сургучевої печатки, вколоти палець голкою, вичавити на віск кілька крапель крові і прикласти до стіни в передпокої — власною рукою чи рукою домовпорядниці було зовсім не важко. Б’юся об заклад, серед паперів, які прихопив із собою у сховок наш самітник, ви знайдете й конверт із відбитком великого пальця на сургучевій печатці.

— Дивовижно! — вигукнув Лестрейд. — Чудово! Ось тепер усе справді ясно, як день. Але навіщо йому знадобилася вся ця інсценізація, містере Голмс?

Я розважався, дивлячись на детектива: зараз перед нами був не зарозумілий переможець, а боязкий шанобливий учень.

— Це зовсім нескладно. Джентльмен, котрий чекає нас унизу, має злісний, жорстокий і мстивий характер. Ви знаєте, що він колись пропонував заміжжя матері Мак-Фарлейна й отримав відкоша? Не знаєте, звісно! Я ж казав, що спочатку треба було їхати до Блекгіта, а вже потім до Норвуда... Він не пробачив образи, адже саме так сприйняв відмову, і все життя його хитрий, підступний розум виношував план помсти. Останні рік-два справи його похитнулися, ймовірно, через таємні спекуляції. Й одного чудового дня він зрозумів, що не вийде сухим із води. Тоді й вирішив одурити своїх кредиторів і виписав кілька чеків на значні суми на ім’я такого собі містера Корнеліуса, котрим, на мою думку, і є Олдейкр. Я ще не встиг встановити долю чеків, але не сумніваюся, що вони переказані на ім’я цього Корнеліуса в якесь провінційне містечко, куди Олдейкр, котрий веде подвійне життя, час від часу приїжджав. Задум його загалом, як мені здається, такий: зникнути, з’явитися деінде під іншим ім’ям, отримати гроші та почати нове життя. Він вирішив одночасно втекти від кредиторів і помститися. Бездоганна, неперевершена за своєю жорстокістю помста! Його, нещасного старого, вбиває з корисливих мотивів єдиний син його колишньої коханої. Вигадано й реалізовано майстерно. Мотив убивства — заповіт, таємний нічний візит, про який не знають навіть батьки, «забутий» ціпок, плями крові, обгорілі останки якоїсь істоти, ґудзики в попелі — усе, як книжка пише. Цей павук сплів павутину, що мала знищити Мак-Фарлейна. Я, у будь-якому разі, ще дві години тому не знав, як його врятувати. Але Олдейкру забракло почуття міри — чесноти, необхідної справжньому митцю. Йому захотілося покращити й так уже досконалий витвір. Сильніше затягнути мотузку на шиї нещасної жертви. Цим усе й зіпсував. Ходімо, Лестрейде, донизу. Хочу в нього щось спитати.

Олдейкр сидів у своїй вітальні, обабіч його крісла стояли правоохоронці.

— Шановні джентльмени, це був усього лише жарт, — скиглив він благально, не зупиняючись. — Запевняю, сер, я сховався тільки потім, аби поглянути, як мої друзі реагуватимуть на моє зникнення. Ви ж чудово розумієте, я б ніколи не дозволив, щоб із бідним Мак-Фарлейном щось сталося.

— А це вже вирішуватиме суд, — проголосив Лестрейд. — А поки що ви заарештовані за звинуваченням у змові та спробі навмисного вбивства.

— Що стосується ваших кредиторів — то вони, ймовірно, зажадають конфіскації банківського рахунку містера Корнеліуса, — додав Голмс.

Чоловічок сіпнувся й злісним поглядом вп’явся в Голмса.

— Бачу, що багато чим вам зобов’язаний, — прошипів він. — Колись я з вами ще порахуюся.

Голмс усміхнувся.

— Боюся, що найближчим часом вам буде не до цього. До речі, що ви поклали в штабель разом із старими штаньми? Здохлого собаку, кролів чи ще щось? Не хочете казати? Як нелюб’язно з вашого боку! Гадаю, що пари кроликів було досить. Будете писати про Норвудську справу, Ватсоне, — сміливо пишіть про кролів. Істина десь поруч...

Пригода з Чарльзом Оґастесом Мілвертоном

Минули роки після подій, про які я маю намір розповісти, однак описувати їх доводиться з великою обережністю. Довго я не міг, навіть украй стримано й вибірково оприлюднити ці факти, але тепер головна дійова особа недосяжна для людського закону, і з належними скороченнями цю історію можна розповісти так, аби нікому не нашкодити. Вона містить у собі унікальний випадок як кар’єри Шерлока Голмса, так і моєї. Нехай мені пробачать читачі, якщо я приховаю дату або якийсь факт, за яким вони могли би дістатися до справжніх учасників цієї драми.

Був холодний, навіть морозний зимовий вечір. Голмс і я здійснили одну зі своїх вечірніх прогулянок і близько шостої години повернулися додому. Коли Голмс запалив лампу, світло впало на картку, що лежала на столі. Поглянувши на неї, він із вигуком відрази кинув її на підлогу. Я підняв її й прочитав:

Чарльз Оґастес Мілвертон

Апддор-Таверз,

Гемпстед,

агент

— Хто це? — спитав я.

— Найгірша людина в Лондоні, — відповів Голмс, сідаючи та простягаючи ноги до вогню. — На зворотному боці картки щось написано?

Я перевернув.

— «Зайду о 6.30 Ч. О. М.», — прочитав я.

— Гм! Він зараз буде тут. Чи не відчували ви, Ватсоне, стоячи перед зміями в зоологічному саду, огиди та відрази, коли бачите цих слизьких, отруйних тварюк із їхнім крижаним поглядом і злими пласкими мордами? Саме такі почуття змушує мене відчувати Мілвертон. За час своєї діяльності я стикався з п’ятдесятьма вбивцями, і найгірший із них ніколи не викликав у мене такої відрази, як цей чоловік. Однак я не можу не мати з ним справи... Втім, він з’явиться на моє запрошення.

— Але хто ж він такий?

— Я вам скажу, Ватсоне. Це король усіх шантажистів. Хай допоможе небо чоловікові, а ще більше жінці, чиє добре ім’я опиниться у владі Мілвертона. Заволодівши їхньою таємницею, він тиснутиме на них із усміхненим лицем та кам’яним серцем, поки не знищить ущент. Він своєрідний геній, і в чесній торгівлі його акції цінувалися б високо. Його метод такий: поширює чутку, що готовий заплатити чималі гроші за листи, які компрометують заможних або знаменитих людей. Цей товар він отримує не лише від лакеїв і покоївок, котрі готові зрадити, але часто й від шляхетних мерзотників, котрі домоглися довіри та прихильності жінок. Знаю, що він заплатив сімсот фунтів одному лакею за

Відгуки про книгу Його прощальний уклін, Артур Конан Дойль (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: