Його прощальний уклін, Артур Конан Дойль
— Але ж для суду важливо, яке враження справляє людина, чи не так? — спитав я.
— На враження, любий Ватсоне, покладатися небезпечно. Пригадуєте Берта Стівенса, того кривавого вбивцю, котрий розраховував, що ми його врятуємо? А на вигляд він був такий сумирний, як учень недільної школи.
— Це правда.
— Тому якщо не подамо обґрунтованої версії, Мак-Фарлейну кінець. Докази проти нього незаперечні, і сьогодні я переконався, що подальше розслідування лише погіршить справу. Між іншим, переглянувши папери, я виявив одну цікаву деталь, яка може послужити висхідною точкою для нашого розслідування. Виявляється, що впродовж цього року Олдейкр заплатив якомусь містерові Корнеліусу доволі солідну суму грошей, тому зараз він, щиро кажучи, жебрак. Цікаво, що це за містер Корнеліус, із яким будівничий, котрий покинув справи, укладав такі серйозні угоди? Чи не має він якогось стосунку до того, що трапилося? Можливо, той Корнеліус — маклер? Однак я не виявив жодної розписки в отриманні таких значних сум. Доведеться звернутися в банк за інформацією про цього джентльмена. Але боюся, любий друже, що нас чекає безславний кінець — Лестрейд нашого підопічного повісить, і Скотленд-Ярд опиниться на висоті!
Не знаю, чи спав Шерлок Голмс тієї ночі, та коли я зійшов вранці до сніданку, він сидів у їдальні блідий, змучений, із темними тінями навколо почервонілих очей. На килимі біля крісла лежали недопалки та купа газет, на столі — розпечатана телеграма.
— Що скажете про це, Ватсоне? — спитав він, підсовуючи послання до мене.
Телеграма була з Норвуда, у ній йшлося: «Знайдені нові важливі докази. Провина Мак-Фарлейна доведена остаточно. Раджу відмовитися від розслідування. Лестрейд».
— Звучить серйозно, — зауважив я.
— Наш Лестрейд насолоджується перемогою, — втомлено всміхнувся Голмс. — І все ж пошуки облишити зарано. Будь-який доказ може обернутися іншим боком і дати розслідуванню напрямок, протилежний тому, в якому рухається Лестрейд. Снідайте, Ватсоне, а потім поїдемо разом і подивимося, що можна зробити. Здається, мені сьогодні не обійтися без вашої допомоги.
Голмс їсти не став. Цей дивовижний чоловік у хвилини душевної напруги навіть думати не міг про їжу. Сподіваючись на свою виняткову витривалість, він не їв і не спав, поки вже з ніг не валився від повного виснаження. «Не можу зараз витрачати енергію на травлення», — відмахувався від мене детектив, коли я, користуючись правом лікаря, змушував його до споживання їжі. Тому я не здивувався, що Голмс і того ранку не торкнувся сніданку.
Любителі гострих відчуттів усе ще юрмилися навколо Діп-Дін-гауса, який виявився точно такою заміською садибою, якою я її собі уявляв. У воротах нас із виглядом переможця зустрів Лестрейд, на його обличчі був вираз тріумфу.
— Ну що, містере Голмс, переконалися, що помилилися? Знайшли свого волоцюгу, га? — реготнув він.
— Я ще не дійшов жодного висновку, — відповів мій приятель.
— Зате ми дійшли свого висновку! І сьогодні він блискуче підтвердився. Доведеться вам визнати, містере Голмс, що цього разу ми вас обскакали.
— Судячи з вашого вигляду, сталося щось надзвичайне.
Лестрейд знов реготнув.
— Ви, як і всі, не любите програвати, містере Голмс! Але що вдієш, людина не може завжди все передбачити, еге ж, докторе Ватсон? Будь ласка, підійдіть сюди, джентльмени, сподіваюся, що зможу надати вам беззаперечний доказ провини Мак-Фарлейна. — Детектив повів нас коридором у темний передпокій. — Скоївши злочин, молодий Мак-Фарлейн зайшов сюди за своїм капелюхом. А тепер погляньте!
Він театральним жестом запалив сірника, і ми побачили на білій стіні темну пляму крові. Лестрейд підняв сірника ближче — це виявилася не просто пляма, а чіткий відбиток великого пальця.
— Придивіться до нього в лупу, містере Голмс!
— Зараз.
— Ви ж знаєте, що в усьому світі не знайдеться двох однакових відбитків пальців?
— Щось таке чув.
— Тоді чи не були б ви такі люб’язні звірити цей відбиток із відбитком великого пальця правої руки Мак-Фарлейна, який зняли сьогодні вранці за моїм наказом?
Він простягнув нам шматочок воску. І без лупи було ясно, що обидва — відбитки одного пальця. Я збагнув, що нашому клієнту кінець.
— Усе ясно, — заявив Лестрейд.
— Авжеж, усе, — мимоволі вирвалося у мене.
— Ясно, як день, — докинув і Голмс.
Почувши несподівані нотки в його голосі, я підняв голову. Обличчя Голмса мене вразило. Воно тремтіло від ледве стримуваного сміху, очі виблискували. Раптом я побачив, що мій товариш ледь опановує себе, щоб не розреготатися.
— Ви тільки подумайте! — нарешті сказав він. — Ніхто не здогадається. Яка, проте, оманлива зовнішність! Який гарний юнак! Урок нам, аби надалі не занадто покладалися на власні враження, чи не так, Лестрейде?
— Саме так, містере Голмс. Зайва самовпевненість лише шкодить, — запевнив той.
Нахабство цього чоловіка перейшло всі межі, але заперечити йому було нічого.
— Яке дбайливе провидіння! Це ж треба було, щоб, знімаючи капелюха з гачка, цей юнак притиснув до стіни великий палець правої руки! Який природний рух, можна лише собі уявити!
Зовні Голмс був повністю спокійний, але все його тіло напружилося, як пружина, від стримуваного хвилювання.
— До речі, Лестрейде, хто мав честь зробити це чудове відкриття?
— Економка. Вона вказала на пляму констеблеві, котрий чергував уночі.
— А де був констебль?
— На своєму посту в спальні, де й сталося вбивство. Наглядав, аби ніхто нічого не чіпав.
— Чому ж поліція не помітила цей відбиток учора?
— Ми не мали особливих причин оглядати передпокій настільки ретельно. У такому місці не відразу й помітиш, самі бачите.
— Так-так, зрозуміло. У вас, звісно, немає сумнівів, що відбиток був тут і вчора?
Лестрейд поглянув на Голмса, як на людину, що несповна розуму. Зізнаюся, веселий вигляд мого приятеля та його безглузде запитання спантеличили й мене.
— Ви що ж, вважаєте, що Мак-Фарлейн вийшов серед ночі з в’язниці зумисне для того, щоб залишити ще один доказ проти себе? — спитав Лестрейд. — У всьому світі не знайдете криміналіста, котрий