Його прощальний уклін, Артур Конан Дойль
— Шановний містере, якщо надумаєте викинути такого коника, то, без сумніву, порушите одноманітність вивісок наших готелів і шинків, додавши до них ще одну: «Пруссак на мотузку». Англієць — істота терпляча, але як тільки він розізлиться — краще його не спокушати. Ні, містере фон Борк, ви тихо та спокійно підете разом із нами до Скотленд-Ярду, і звідти, якщо бажаєте, посилайте за вашим приятелем бароном фон Херлінґом: хтозна, можливо, за вами ще зберегли визначене місце в особовому складі посольства. Що стосується вас, Ватсоне, ви, наскільки я збагнув, повертаєтеся на військову службу, тому Лондон опиниться на вашому шляху. Постоїмо на терасі, можливо, це остання спокійна розмова, якою нам із вами судилося насолодитися.
Кілька хвилин друзі розмовляли, згадуючи минулі дні, а їхній бранець марно намагався вивільнитися з пут, що тримали його. Коли вони підійшли до автомобіля, Голмс показав на залите місячним світлом море й замріяно похитав головою.
— Скоро повіє східний вітер, Ватсоне.
— Не думаю, Голмсе. Дуже тепло.
— Ех, друже Ватсоне! У цьому мінливому столітті лише ви залишаєтеся колишнім. Та незабаром здійметься такий східний вихор, який ніколи ще не дув на Англію. Холодний, колючий вітер, Ватсоне, і, можливо, багато хто з нас загине від його крижаного подиху. Але все ж його пошле Всевишній, і коли буря вщухне, країна під сонячним небом стане чистішою, кращою, могутнішою. Запускайте двигун, Ватсоне, час їхати. У мене тут чек на п’ятсот фунтів, потрібно завтра пред’явити його якнайраніше, а то ще, чого доброго, той, хто мені його видав, призупинить платіж.
Будівничий із Норвуда
— Відтоді, як загинув професор Моріарті, — сказав якось за сніданком Шерлок Голмс, — Лондон втратив будь-який інтерес для криміналістів.
— Боюся, що мало хто з доброчинних лондонців погодиться з вами, — засміявся я.
— Атож, звісно, не можна думати лише про себе, — всміхнувся мій приятель, встаючи з-за столу. — Товариство задоволене, всім добре, страждає лише Шерлок Голмс, котрому більше нема чого робити. Коли той чоловік ще був живий, ранкові газети були джерелом невичерпних можливостей. Ледь вловний натяк, випадкова фраза — і мені було ясно: геній зла знову щось замислив. Так, побачивши, як тремтить край павутиння, миттю уявляєш собі хижого павука в центрі. Дрібні крадіжки, незбагненні вбивства, безглузді порушення закону... Але, знаючи Моріарті, я бачив за всім цим один-єдиний злочинний задум. Отож для того, хто займається вивченням кримінального світу, жодна столиця Європи не ставала ареною такого широкого кола діяльності, як Лондон. А зараз...
Голмс із жартівливим обуренням стенув плечима, перелічуючи наслідки своїх власних розумувань.
Епізод, про який я хочу повідати, стався за кілька місяців після повернення Голмса. На його прохання я продав свою практику в Кенсінґтоні й оселився з ним у нашому старому помешканні на Бейкер-стрит. Мою скромну практику купив молодий лікар, котрого звали Вернер. Він не вагаючись погодився на найвищу ціну, яку мені вистачило нахабства назвати. А причину я збагнув лише за кілька років, коли дізнався, що Вернер — далекий родич Голмса, а гроші йому дав ніхто інший, як мій товариш.
Ті місяці, що ми прожили поряд, зовсім не були настільки бідними на події, як про це зараз каже Голмс. Гортаючи свої щоденники того часу, я знайшов там відому справу про викрадені документи колишнього президента Мурільйо та трагедію на борту нідерландського лайнера «Фрісланд», під час якої ми з Голмсом мало не загинули. Але горда, замкнута душа мого приятеля не сприймала захоплення натовпу, і він змусив мене присягнутись ніколи більше не писати ні про нього самого, ні про його метод, ні про його успіхи. Заборону цю, як я вже повідомляв, він зняв зовсім нещодавно.
Після свого незвичайного протесту Шерлок Голмс зручно вмостився у фотелі, взяв газету й тільки-но почав її неспішно гортати, аж раптом пролунав різкий дзвінок, після чого ми почули дужі глухі удари, ніби в двері барабанили кулаком. Потім хтось із шумом заскочив у передпокій, побіг сходами, і в нашій вітальні опинився блідий, скуйовджений і захеканий юнак із божевільними очима.
— Даруйте, містере Голмс, — насилу вимовив він. — Заради Бога, не гнівайтеся... Я вже й не знаю, що робити. Містере Голмс, я — нещасний Джон Гектор Мак-Фарлейн...
Він чомусь був упевнений, що це ім’я пояснить нам і мету його візиту, і його дивний вигляд, але із запитального виразу, що застиг на обличчі мого товариша, я збагнув, що для нього воно означає анітрохи не більше, ніж для мене.
— Пригостіться цигаркою, містере Мак-Фарлейн, — запропонував Голмс, підсовуючи гостеві свій портсигар. — Мій колега доктор Ватсон, оцінивши ваш стан, прописав би вам щось заспокійливе. Але ж і припікає сьогодні, правда? Ну от, а тепер, якщо ви трішки отямилися, сідайте, будь ласка, у це крісло та спокійно, не кваплячись розкажіть, хто ви та що привело вас сюди. Ви назвали своє ім’я так, ніби воно мені обов’язково знайоме, але запевняю, що, крім тих очевидних фактів, що ви масон, адвокат, неодружені, хворієте на астму, — я більше нічого не знаю.
Я вже знайомий із методами мого приятеля, тож поглянувши уважніше на нашого гостя, помітив і недбалість в одязі, і пачку ділових паперів, і брелок на ланцюжку від годинника, і засапаний подих — словом, усе, що допомогло Голмсу зробити свої висновки. Але наш відвідувач був уражений.
— Атож, містере Голмс, маєте рацію, до цього можна лише додати, що немає зараз у Лондоні людини, нещаснішої за мене. Заради всього святого, містере Голмс, рятуйте! Якщо вони прийдуть за мною, а я не встигну закінчити свою розповідь, попросіть їх зачекати. Хочу, щоб ви дізналися все від мене. Я піду в каземат зі спокійним серцем, якщо ви погодитеся мені допомагати.
— Вас заарештують? — вигукнув Голмс. — Та це просто диво... просто жахливо. Яке звинувачення вам висувають?
— Убивство містера Джонаса Олдейкра з Ловер-Норвуда.
На обличчі мого товариша відбилося співчуття з відтінком, як мені здалося, задоволення.
— Це ж треба! — зауважив він. — Адже всього кілька хвилин тому я скаржився доктору Ватсону, що сенсації зникли зі сторінок наших газет.
Наш гість простягнув тремтячу руку до «Дейлі телеграф», що так і залишилася лежати на колінах Голмса.
— Якби ви встигли розгорнути газету, сер, вам не довелося б питати, навіщо я сюди прийшов. Мені здається, що зараз усі тільки й пліткують про мене та моє горе, — він указав на першу сторінку. — Ось. Із вашого дозволу, містере Голмс, я прочитаю. Слухайте: «Загадкова подія в Ловер-Норвуді. Зник місцевий будівничий. Підозрюють убивство та підпал. Злочинець залишив сліди». Вони вже йдуть цими слідами, містере Голмс, і знаю, що скоро тут будуть! За мною стежили від самого вокзалу. Вони, певна річ, лише чекають ордера на арешт. Мама не переживе цього, її серце не витримає!
Він у відчаї ламав
