Його прощальний уклін, Артур Конан Дойль

Він кинув зауваження, яке засвідчило, що він обізнаний, про що саме там велися розмови. Простежити джерело інформації було, звісно, неважко. Ви навіть уявити собі не можете, як це мені нашкодило! Куди раптом зникла м’якість наших англійських господарів! Її наче вітром здуло. Знадобилося два роки, щоб усе вляглося. Ось ви, вдаючи зі себе спортсмена...

— Це не зовсім так. Удавання — щось навмисне, штучне. А в мене все цілком природно, бо я природжений спортсмен. Обожнюю спорт.

— Ну, що ж, від того ваша діяльність лише ефективніша. Водночас ви берете участь у перегонах вітрильників, полюєте, граєте в поло — не відстаєте ні в чому. Ваша четвірка бере призи в Олімпії. Я чув, що ви навіть займаєтеся боксом разом із молодими англійськими офіцерами. І що в результаті? Врешті-решт, ніхто не сприймає вас всерйоз. Хто ви? «Хороший хлопець», «як для німця — чоловік цілком пристойний», любить випити, завсідник нічних клубів — веселий, безтурботний молодий нероба. Кому спаде на гадку, що ваш тихий заміський будиночок — центр, звідки походить половина всіх бід англійського королівства, і що поміщик-спортсмен — досвідчений агент, найспритніший і найметкіший у всій Європі? Ви геній, любий мій фон Борку, геній!

— Що ви, не треба, бароне! Але я справді можу сказати, що провів чотири роки в цій країні недарма. Я ніколи не показував вам свій маленький сховок? Може, зайдемо на хвильку всередину?

Кабінет виходив прямо на терасу. Фон Борк штовхнув двері і, пройшовши вперед, клацнув електричним вимикачем. Потім причинив двері за масивною постаттю фон Херлінґа, що рухався слідом, і ретельно засмикнув важку віконну фіранку. Лише вживши всіх запобіжних заходів, він обернув до гостя своє засмагле обличчя з гострими рисами.

— Частину моїх паперів я вже переправив, — сказав він. — Найменш важливі взяла з собою дружина, вчора вона разом із усіма слугами виїхала у Фліссінґен. Розраховую, що охорону решти візьме на себе посольство.

— Ваше ім’я вже додали до списку особового складу. Все мине спокійно, жодних труднощів ні для вас, ні з приводу вашого багажу. Звісно, хтозна, можливо, нам не знадобиться їхати, якщо Англія залишить Францію на поталу. Ми впевнені, що між ними немає ніякого взаємно зобов’язуючого договору.

— А Бельгія?

— І щодо Бельгії також.

Фон Борк похитав головою.

— Навряд. Ось із нею така угода точно існує. Ні, тоді Анг­лія довіку не відмиється від такої ганьби

— Принаймні у неї буде тимчасовий перепочинок.

— Але честь країни...

— Е, любий мій, ми живемо у вік утилітаризму. Честь — поняття середньовічне. Крім цього, Англія не готова. Це немислимо, але навіть наші спеціальні військові податки в п’ятдесят мільйонів, мета яких уже, здається, настільки зрозуміла, ніби ми помістили про це оголошення на першій сторінці газети «Таймс», не пробудили цих людей від сплячки. Час від часу хтось про щось питає. Відповідати на такі запитання — мій обов’язок. Раз у раз вибухає невдоволення. Я мушу заспокоювати, пояснювати. Але що стосується найголовнішого — запасів спорядження, заходів проти атаки підводних човнів, виробництва вибухівки, — нічого немає, ніщо не готове. Як же Англія зможе увійти в гру, особливо тепер, коли ми заварили таку пекельну кашу з громадянської війни в Ірландії, фурій, що б’ють вікна, і ще невідомо чого, щоб її думки були повністю зайняті внутрішніми справами?

— Їй доведеться потурбуватися про своє майбутнє.

— А це вже зовсім інша річ. Вважаю, у нас є наші власні, дуже конкретні плани щодо майбутнього Англії — ваша інформація нам тоді дуже знадобиться. Містер Джон Буль може вибирати — або сьогодні, або завтра. Забажає, щоб це було сьогодні — ми до цього готові. Віддає перевагу завтрашньому дню — будемо готові, як і раніше. На мою думку, їм розумніше боротися з союзниками, ніж поодинці. Та це вже їхня справа. Цей тиждень має вирішити долю Англії. Але ви згадували про сховок...

Барон опустився у фотель. Промені світла падали прямо на його широку лису маківку. Він незворушно пахкав сигарою.

У дальньому кінці просторої кімнати, обшитої дубовими панелями та заставленої рядами книжкових полиць, висіла штора. Фон Борк її відсмикнув, і фон Херлінґ побачив великий сейф, обкутий міддю. Фон Борк зняв невеликого ключика з ланцюжка для годинника й після довгих маніпуляцій відчинив важкі дверцята.

— Прошу, — сказав він, жестом запрошуючи гостя й сам відступаючи вбік.

Світло вдарило у відчинений сейф, і секретар посольства із захопленням розглядав його численні відділення. Над кожним була табличка. Переводячи погляд, фон Херлінґ читав: «Броди», «Охорона портів», «Аероплани», «Ірландія», «Єгипет», «Зміцнення Портсмута», «Ла-Манш», «Розайт» і десятки інших. Усі відділення були забиті документами, кресленнями та планами.

— Грандіозно! — вигукнув секретар. Відклавши сигару, він тихо поплескав у м’ясисті долоні.

— І це всього за чотири роки, бароне. Не так уже й погано для поміщика, гульвіси та мисливця. Але діамант, який має увінчати мою колекцію, ще не тут. Скоро прибуде, і для нього вже готова оправа.

Фон Борк вказав на відділення з написом «Військово-морська сигналізація».

— Але ж у вас тут уже набралося вельми солідне досьє...

— Застаріле, маловартісні папірці. Адміралтейство якимось чином дізналося, вдарило на сполох, і всі коди змінили. Оце був удар! Найбільша невдача за всю мою службу. Але за допомогою моєї чекової книжки та кмітливого Олтемонта сьогодні ж увечері все буде залагоджено.

Барон зиркнув на свій годинник і видав гортанний вигук, що свідчив про розчарування.

— На жаль, більше чекати не можу. Можете собі лише уявити, як зараз усе кипить на Карлтон-Террас. Кожен із нас має залишатися на своєму посту. Я сподівався привезти новини про вашу останню здобич. Хіба ваш Олтемонт не призначив точної години прибуття?

Фон Борк підсунув йому телеграму: «Буду неодмінно. Увечері привезу нові свічки запалювання. Олтемонт».

— Свічки запалювання?

— Бачте, він видає себе за механіка, а в мене тут цілий гараж. У нашому з ним коді все позначено термінами автомобільних деталей. Пише про радіатор — має на увазі лінійний корабель, а масляна помпа — це крейсер. Свічки ж запалювання — військово-морська сигналізація.

— Надіслано з Портсмута опівдні, — повідомив секретар, поглянувши на телеграму. — До речі, скільки ви йому платите?

— П’ятсот фунтів дам лише за це доручення. І ще, звісно, виплачую регулярну платню.

— Непогано заробляє. Вони корисні, ці зрадники батьківщини, але якось прикро стільки платити за зраду.

— На Олтемонта мені грошей не шкода. Він чудово працює. Може, я й виплачую йому багато, зате він поставляє «якісний товар», як сам його охарактеризував. Крім цього, він зовсім не зрадник. Запевняю: що стосується ставлення до Англії, то наш найбільш пронімецький юнкер — пташеня порівняно із ображеним американським ірландцем.

— Он як! Він американський ірландець?

— Послухали б ви, як він розмовляє, то у вас не залишилося б сумнівів щодо цього. Не повірите, але я іноді насилу його розумію. Він наче оголосив війну не лише Англії, а й навіть англійській мові. Ви справді більше не можете чекати? Він має бути