Його прощальний уклін, Артур Конан Дойль

Тільки-но за інспектором зачинилися двері, мій товариш схопився з крісла й почав енергійно збиратися, як людина, на котру чекає улюблена робота.

— Передусім, Ватсоне, — говорив він, швидко одягаючи піджака, — я, як і казав, поїду до Блекгіта.

— Чому ж не до Норвуда?

— Тому що перед нами два надзвичайно дивних епізоди, які сталися відразу один за одним. Поліція помиляється, сконцентрувавши всю увагу на другому епізоді, бо він має склад злочину. Але логіка вимагає іншого підходу, це безсумнівно. Спочатку потрібно спробувати з’ясувати все, пов’язане з першим епізодом, тобто з цим дивним заповітом, який було складено так квапливо й на ім’я людини, котра найменше цього очікувала. Можливо, це дасть ключ до розуміння другого епізоду. Ні, мій друже, ви мені навряд чи зможете сьогодні допомогти. Небезпеки немає навіть найменшої, інакше я неодмінно просив би вас скласти мені компанію. Сподіваюся, ввечері зможу оголосити вам, що мені таки вдалося зробити щось для цього нещасного юнака, котрий довірив свою долю в мої руки.

Повернувся мій приятель пізно ввечері, і його потемніле засмучене обличчя краще за будь-які слова повідомило мені, що від його ранкових надій не залишилося й сліду. З годину він грав на скрипці, намагаючись заспокоїтися. Нарешті він відклав інструмент убік і почав докладно описувати мені свої невдачі.

— Кепські справи, Ватсоне, гірше не буває. Перед Лестрейдом я намагався цього не показати, але, чесно кажучи, боюся, що цього разу саме він іде правильним шляхом, а не ми. Інстинкт тягне мене в один бік, а факти — в інший. А англійські судді (маю всі підстави так вважати) не досягнули того інтелектуального рівня, щоб віддати перевагу моїй теорії перед фактами Лестрейда.

— Ви їздили до Блекгіта?

— Аякже, Ватсоне, їздив і дізнався там, що покійний Олдейкр був негідник, яких мало. Батько Мак-Фарлейна поїхав шукати сина, вдома була мати — маленька сивенька бабуся з блакитними оченятами, котра вся тремтіла від страху й обурення. Вона, звісно, не могла й на секунду припустити, що її син винен. А ось щодо долі Олдейкра вона не висловила ні подиву, ні жалю. Мало того, вона характеризувала його такими фразами, що позиція Лестрейда стала ще міцнішою. Адже якщо Мак-Фарлейн знав її ставлення до Олдейкра, то нічого дивного, що він зненавидів його та зважився на вбивство. «Це не людина, це злісна, хитра мавпа, — твердила жінка, — і він був усе життя таким, навіть замолоду». «Ви знали його раніше?» — спитав я. «Ще б пак, я його добре знала! Він колись залицявся до мене. Яке щастя, що я відмовила йому та вийшла заміж за чесного й порядного чоловіка, хоча й не такого заможного! Ми, містере Голмс, були з Олдейкром заручені, і раптом я якось дізнаюся, що він (який жах!) відчинив пташник і запустив туди кота. Його жорстокість так вразила мене, що я негайно ж йому відмовила». Вона пошукала в шухляді секретера та простягнула мені світлину молодої жінки. Обличчя було порізане ножем. «Це я, — сказала вона. — Ось у якому вигляді він відіслав мою фотографію разом із своїм прокляттям у день мого весілля». «Але тепер, — заперечив я, — він, мабуть, пробачив вам: адже весь свій статок залишив вашому синові». «Ні мені, ні моєму синові нічого не потрібно від Джонаса Олдейкра — ні від живого, ні від мертвого! — вибухнула вона. — Є Бог на небі, містере Голмс. Він покарав лиходія. І доведе, коли буде на те Його свята воля, що мій син не винен ні в чиїй смерті!» Як я не старався, нічого не зміг знайти на користь нашої гіпотези. Зрештою, я облишив спроби та поїхав до Норвуда. Садиба Діп-Дін-гаус — великий сучасний будинок із червоної цегли. Він стоїть у саду, а перед ґанком знаходиться обсаджений лавровими кущами газон. Праворуч від оселі та на значній відстані від дороги — склад, де була пожежа. Я накидав у нотатнику план, ось він. Ці засклені двері ліворуч ведуть у спальню Олдейкра, тому з вулиці видно все, що там діється. Це, мабуть, найбільш утішне з усього, що мені сьогодні вдалося дізнатися. Лестрейда не було, всім керував його помічник-сержант. Його люди якраз перед моєю появою зробили важливу знахідку: копаючись у попелі на місці згорілого штабеля, вони знайшли, крім обвуглених кісток, кілька почорнілих металевих кружалець. Уважно вивчивши їх, я переконався, що це — ґудзики від штанів. На одному мені навіть вдалося розібрати слово «Гаймс» — це ім’я кравця, котрий шив для Олдейкра. Потім я взявся вивчати газон, чи немає там слідів. Але там так сухо, що земля твердіша за камінь. Крім того, що крізь живопліт із бирючини якраз навпроти згорілого штабеля по землі протягнули тіло або чимось навантажений лантух. Однак нічого встановити не вдалося. Усе це, звісно, підтверджує версію поліції. Я цілу годину повзав по газону під палючим сонцем, і все дарма. Зазнавши фіаско надворі, я подався в спальню. Плями крові виявилися дуже блідими — ледь помітні, але свіжі. Ціпка я не бачив, його вже забрали, але сліди на ньому також були нечіткі. Палиця, безумовно, належить нашому підопічному, — він сам це визнав. На килимі сліди будівничого та Мак-Фар­лейна, але жодних слідів третьої особи, і це також свідчить проти нас. Словом, чаша терезів усе дужче схиляється на їхню користь. І все ж у мене з’явилася надія, хоч і дуже слабка. Я переглянув уміст сейфа, який майже повністю було вивалений на стіл. Папери були в запечатаних конвертах, поліція розкрила один чи два. Так от, наскільки я можу судити, цінність їхня вельми незначна, та й банківська книжка Олдейкра не підтвердила, що її власник мав значні кошти. Мені здалося, що деяких паперів бракує. Кілька разів траплялися згадки про якісь операції, пов’язані, як можна припустити, зі значними сумами. Але документів про ці угоди я не знайшов. Якби я зміг це довести, аргументи Лестрейда неминуче обернулися б проти нього. Ну, скажіть, навіщо людині красти те, що й так має їй дістатися? Зрештою, зазирнувши в кожну щілину й не досягнувши якихось результатів, я вирішив поговорити з економкою. Місіс Лексінґтон — похмура, мовчазна жінка, що підозріло поглядала на мене спідлоба. Вона щось знає, але випитати в неї я нічого не зміг. Так, вона впустила містера Мак-Фарлейна о пів на десяту. Краще б їй руки відсохли в ту мить, коли вона підійшла до дверей! Економка лягла спати о пів на одинадцяту. Її кімната розташована в іншому кінці будинку, жодного галасу вона не чула. Капелюх і, наскільки вона пам’ятає, ціпок містер Мак-Фарлейн залишив у передпокої. Жінка прокинулася від вигуків: «Пожежа! Пожежа!». Звісно, її любого господаря вбили. Чи були в нього вороги? У кого їх немає? Але містер