Його прощальний уклін, Артур Конан Дойль
Одягнувши маски та перетворившись на справжніх розбійників, ми вдерлися до безмовного похмурого будинку. Уздовж однієї його сторони тягнулася крита веранда з кількома вікнами та подвійними дверима всередині.
— Це його спальня, — прошепотів Голмс. — А поруч — двері до кабінету. Але вони, на жаль, замкнені на засув і на замок. Відмикаючи їх, ми б наробили занадто багато галасу. Тому підемо навкруги. Там є оранжерея, до якої виходить вітальня.
Оранжерея була замкнена, але Голмс вирізав скло й обернув ключ зсередини. Наступної миті він замкнув за нами двері, і в очах закону ми перетворилися на злочинців. Нас огорнуло вологе, спекотне повітря зимового саду та густі, дурманні запахи екзотичних рослин. У темряві Голмс узяв мене за руку та швидко повів повз кущі, гілки яких дряпали наші обличчя. Він мав чудову здатність бачити у темряві. Не випускаючи моєї руки, детектив відчинив двері, і я відчув, що ми увійшли до великої кімнати, в якій нещодавно курили сигари. Голмс просувався обережно, намагаючись не зачепити меблі. Потім відчинив інші двері та зачинив їх за нами. Простягнувши руку, я намацав пальта, що висіли на стіні, і збагнув, що ми вийшли в коридор. Ми пройшли ще трохи, і Голмс дуже тихо відчинив двері з правого боку. Щось стрибнуло на нас, і від страху в мене похололо на душі. Але це був кіт, і я мало не розсміявся, зрозумівши це. У цій кімнаті палав вогонь у каміні, і тут також відчутно пахло тютюновим димом. Голмс увійшов навшпиньки, зачекав на мене й дуже тихо причинив двері. Ми опинилися в кабінеті Мілвертона. Фіранка на протилежному кінці приховувала вхід у його спальню.
Вогонь у каміні яскраво палав та освітлював кімнату. Біля дверей я побачив електричний вимикач, але вмикати світло не було потреби, навіть якби це було безпечно. З одного боку каміна важка портьєра затуляла вікно з виступом, яке ми бачили ззовні. З іншого боку були двері, що вели на веранду. Посеред кімнати стояв письмовий стіл із кріслом, обшитим яскравою червоною шкірою. Навпроти розташувалася велика книжкова шафа з мармуровою статуеткою Афіни нагорі. У кутку, між книжковою шафою та стіною, стояв великий зелений сейф, і вогонь каміна яскраво відбивався на його начищених мідних ручках. Голмс ступав нечутно, підійшов до нього й оглянув. Потім підкрався до дверей спальні і, приклавши вухо до щілини замка, прислухався. Там було дуже тихо. Тим часом мені спало на гадку, що не завадить забезпечити собі відступ крізь зовнішні двері, тому я їх оглянув. На мій подив, вони не були замкнені ні на замок, ні на засув. Я торкнувся руки Голмса, і він обернув своє обличчя, приховане маскою, у бік дверей. Я побачив, що він також здивований.
— Мені це не подобається, — шепнув він мені у вухо. — Не розумію, у чому річ. Нам не можна втрачати ні хвилини часу.
— Чи можу я чимось допомогти?
— Авжеж, стійте біля дверей. Якщо почуєте чиїсь кроки — замкніть засув, і ми підемо тим шляхом, яким прийшли. Якщо в кімнату увійдуть із боку зимового саду, а наша робота буде скінчена, ми втечемо крізь ці двері. Якщо ж не встигнемо взяти документи, то сховаємося за віконною портьєрою. Зрозуміло?
Я кивнув і став біля дверей. Мій перший страх минув, і я тремтів від гострої насолоди, яку ніколи не відчував, коли ми захищали закон, а не кидали йому виклик, як тепер. Висока мета нашої місії, усвідомлення, що нами керують лицарські, а не егоїстичні спонукання, презирство, яке викликала мерзотна особа нашого супротивника, — усе це додавало мисливського азарту. Я не відчував провини, а навпаки, мене переповнювали радість і збудження від небезпеки, якій ми піддавалися. Я захоплено спостерігав за Голмсом. Він відчинив свій набір і спокійно та уважно вибирав потрібний інструмент, як хірург перед складною операцією. Я знав, що він мастак у відмиканні сейфів, і розумів радість, яку він відчував, опинившись віч-на-віч із зеленим позолоченим чудовиськом, із драконом, який тримає в своїй пащеці репутацію багатьох прекрасних леді. Відгорнувши рукави піджака (свій плащ він поклав на крісло), Голмс вийняв два свердла, ломик та кілька відмичок. Я стояв біля дверей, що вели на веранду, не зводячи очей із інших дверей, готовий до будь-якої несподіванки, хоча, по суті, у мене не було жодних планів, що робити на випадок, якщо нашу роботу перервуть. З півгодини Голмс зосереджено працював, відкладаючи один інструмент, вибираючи інший, орудуюючи ними з силою та вправністю фахівця-механіка. Нарешті я почув, як щось клацнуло, широкі зелені дверцята відчинилися, і всередині сейфа я мигцем побачив кілька пакетів, перев’язаних, запечатаних і надписаних. Голмс узяв один із них, але читати при мерехтливому світлі каміна було важко, тому він вийняв свій маленький потайний ліхтар, адже вмикати світло поруч зі спальнею Мілвертона було б небезпечно. Раптом я побачив, що Голмс підняв голову та почав уважно прислухатися. Потім в одну мить він штовхнув дверцята сейфа, схопив свій плащ, засунув інструменти до кишені та кинувся за віконну фіранку, подавши знак вчинити так само.
Тільки приєднавшись до нього, я почув те, що стривожило його витончений слух. Десь у будинку почувся галас. Грюкнули двері. Чітко чулися рівномірні, важкі кроки, що швидко наближалися до нас. Біля дверей кабінету кроки зупинилися. Двері відчинилися. Різко клацнув електричний вмикач. Двері зачинилися, і ми почули їдкий дим міцної сигари. Потім кроки пролунали за кілька ярдів від нас, хтось ходив туди-сюди кімнатою. Нарешті кроки вщухли, і заскрипіло крісло. Потім клацнув ключ у якомусь замку, і я почув шелест паперу.
Досі я не насмілювався визирнути, але зараз тихцем розсунув портьєри та зазирнув у вузьку щілину. З того, як Голмс притиснувся до мене, я знав, що й він спостерігає. Просто перед собою, майже на відстані руки, ми побачили широку круглу спину Мілвертона. Було очевидно, що наші розрахунки щодо його дій були зовсім хибними. Він не спав, а сидів у якійсь курильні чи більярдній у далекому флігелі будинку, вікон якого нам не було видно. Його широка сивувата голова з лискучою лисиною опинилася безпосередньо перед нашими очима. Він сидів, притулившись до спинки червоного шкіряного крісла, ноги його були витягнуті, у роті стирчала довга чорна сигара. На ньому була куртка кольору червоного вина з чорним оксамитовим коміром. Чоловік тримав у руках довгий документ, який лінькувато перечитував, випускаючи з рота кільця диму. Його спокійні манери та зручна поза свідчили про те, що він розташувався в кабінеті надовго.
Я
