Його прощальний уклін, Артур Конан Дойль
— Зайнятий, але вислухаю вас із задоволенням.
— Ви не могли б допомогти нам розслідувати дуже цікаву справу, що трапилася минулої ночі в Гемстеді?
— Господи! — вигукнув Голмс. — Що ж там сталося?
— Вбивство... Вкрай драматичне та заплутане. Знаю, наскільки ви зацікавлені в таких справах, і був би вам дуже зобов’язаний, якби ви приїхали в Еплдор-Таверс і допомогли нам. Це — незвичайний злочин. Ми якийсь час стежили за жертвою. Між нами кажучи, він був неабиякий негідник. У його сейфі зберігалися компрометуючі папери, які він використовував для шантажу. Всі ці папери вбивці спалили. Нічого цінного не вкрали. Мабуть, злочинці — люди непересічні. Вони керувалися, вочевидь, однією метою — запобігти суспільному розголосу.
— Злочинців було кілька? — спитав Голмс.
— Двоє. Їх мало не впіймали на місці злочину. У нас є відбитки їхніх слідів, їхній опис; десять шансів проти одного, що ми їх знайдемо. Перший був дуже спритний, другого садівник зумів схопити, але той вирвався. Це був чоловік середнього зросту, міцної статури, із широким обличчям, товстою шиєю, вусами й у масці.
— Прикмети дуже загальні, — заперечив Шерлок Голмс. — Цілком пасують навіть Ватсону.
— І справді пасують, — всміхнувся інспектор, котрому це видалося кумедним. — Ну, справді Ватсон...
— Боюся, що не зможу вам допомогти, Лестрейде, — зітхнув Голмс. — Річ у тім, що я знав цього Мілвертона й вважаю його одним із найнебезпечніших злочинців у Лондоні. Мені здається, що є злочини, на які не поширюється закон. Особиста помста іноді буває справедливою. Не треба сперечатися. Я прийняв тверде рішення. Мої симпатії на боці злочинців, а не їхніх жертв. Я не візьмуся за цю справу.
Голмс за весь ранок жодного разу не обмовився про трагедію, свідками якої ми стали. Але я помітив, що він був украй замислений і неуважний, як людина, котра намагається щось пригадати. Раптом він схопився з крісла.
— Присягаюся, Ватсоне, — вигукнув він, — я згадав! Хапайте капелюха! Ходімо зі мною!
Мало не бігом ми пройшли Бейкер-стрит, Оксфорд-стрит і зупинилися майже біля самої площі Ріджент-серкес. Тут, ліворуч, є вітрина крамниці, в якій виставлені фотографії сучасних знаменитостей і відомих красунь. Очі Голмса зосередилися на одній із них, я простежив за ним і побачив портрет гордої красуні в придворній сукні, з високою діамантовою діадемою на шляхетній голові. Я поглянув на тонко окреслений ніс, густі брови, прямий рот і вольове маленьке підборіддя. У мене зупинився подих, коли я прочитав уславлене століттями ім’я великого вельможі та державного діяча, чиєю дружиною вона була. Мої очі зустрілися з очима Голмса. Ми відійшли від вітрини, і детектив приклав палець до вуст.
Остаточне вирішення проблеми
Із важким серцем я беруся за перо, щоб записати останні рядки спогадів про незвичайні таланти мого приятеля Шерлока Голмса. Непослідовно, і (я сам це відчуваю) часом геть недоладно я намагався розповісти про дивовижні пригоди, які мені довелося пережити пліч-о-пліч із ним, починаючи з того випадку, який у своїх нотатках я назвав «Етюдом у багряних тонах», й аж до історії з «Морською угодою», коли втручання мого товариша, безумовно, запобігло серйозним міжнародним ускладненням. Зізнаюся, на цьому я хотів зупинитися й не згадати про подію, що залишила таку порожнечу в моєму житті, що навіть дворічний проміжок виявився безсилим її заповнити. Однак нещодавно опубліковані листи полковника Джеймса Моріарті, в яких він захищає пам’ять свого покійного брата, змушують мене взятися за перо, і тепер я зобов’язаний розповісти людям про те, що сталося насправді. Адже лише я знаю всю правду, і дуже радий, що настав час, коли більше не залишилося причин її приховувати.
Наскільки я знаю, у газети потрапило лише три повідомлення: замітка в «Журналь де Женев» від 6 травня 1891 року, телеграма агенції Рейтер в англійській пресі від сьомого травня і, нарешті, свіжі листи, про які я вже згадав раніше. Із них перший та другий дуже короткі, а останній, як я зараз доведу, повністю спотворює факти. Мій обов’язок — нарешті розповісти світові про те, що сталося між професором Моріарті та містером Шерлоком Голмсом насправді.
Читач, можливо, пам’ятає, що після мого одруження тісна дружба, що пов’язувала мене з Голмсом, набула дещо іншого характеру. Я зосередився на приватній лікарській практиці. Він продовжував час від часу заходити до мене, коли потребував супутника для своїх розслідувань, але це траплялося дедалі рідше, а 1890-го було лише три випадки, про які в мене залишилися хоча б якісь записи.
Узимку цього року й на початку весни 1891-го в газетах писали про те, що французький уряд запросив Голмса з приводу надзвичайно важливої справи, і з отриманих від нього двох листів — з Нарбонна та Німа — я зробив висновок, що, вочевидь, його перебування у Франції сильно затягнеться. Тому мене вкрай здивувало, коли ввечері 24 квітня він раптово з’явився у моєму кабінеті. Мені відразу впало у вічі, що він ще більше зблід і схуд, ніж раніше.
— Авжеж, я добряче виснажив свої сили, — сказав мій приятель, відповідаючи швидше на мій погляд, ніж на слова. — Останнім часом мені доводилося важкувато... Можна зачинити віконниці?
Кімнату освітлювала лише настільна лампа, при якій я зазвичай читав. Обережно просуваючись вздовж стіни, Голмс обійшов усю кімнату, зачинив віконниці й ретельно позамикав їх на засуви.
— Ви чогось боїтеся? — спитав я.
— Атож, боюся.
— Чого ж саме?
— Духової рушниці.
— Любий мій Голмсе, що ви маєте на увазі?
— Мені здається, Ватсоне, ви достатньо добре мене знаєте, тож уже збагнули, що я аж ніяк не боязкий. Однак не звертати уваги на небезпеку, що тобі загрожує — швидше дурість, ніж відвага. Дайте мені, будь ласка, сірника.
Він закурив цигарку, і, здавалося, тютюновий дим справив на нього заспокійливий вплив.
— По-перше, маю вибачитися за свій пізній візит, — сказав мій гість. — Крім цього, мені доведеться попросити у вас дозволу здійснити другий безцеремонний вчинок: перелізти через задній мур вашого саду, бо я збираюся покинути вас саме таким шляхом.
— Але що все це означає? — поцікавився я.
Детектив простягнув руку ближче до лампи, і я побачив, що суглоби двох його пальців пошкоджені й закривавлені.
— Як бачите, це не зовсім дрібниці, — сказав він із усмішкою. — Мабуть, так можна й усю руку втратити. А де місіс Ватсон? Удома?
— Ні, вона поїхала до знайомих у гості.
— Ага! То ви один?
— Цілковито.
— Якщо так, мені легше буде запропонувати вам поїхати зі мною на тиждень на континент.
— Куди саме?
— Куди завгодно. Мені однаково.
Усе це видалося мені дуже дивним. Голмс не мав звички байдикувати, та щось у його блідому, виснаженому обличчі свідчило, що він досягнув межі нервової напруги. Детектив зауважив здивування в моєму погляді й, зіпершись ліктями на коліна та стиснувши кінчики пальців, почав пояснювати мені становище.
— Ви, гадаю, нічого не чули про професора Моріарті? — спитав він.
— Ні.
— Геніально та незбагненно. Чоловік обплутав своїми сітями весь Лондон, і ніхто навіть не чув про