Емілі виростає - Люсі Мод Монтгомері

— Це… це трохи мене лякає, — мовила Емілі, здригаючись. — Тітка Елізабет твердить, наче я володію даром ясновидіння… Ти ж пам’ятаєш історію з матір’ю Ільзи? Пан Карпентер каже, мовляв, із мене вийшов би добрий медіум. Не відаю, що означає це слово, але здається мені, я воліла би стати кимось іншим.

Емілі затремтіла. Тедді спало на думку, що їй стало холодно, і, не маючи нічого, чим би її обкутати, міцно обняв її однією рукою. Вчинив це, трохи вагаючись, бо не знав, що скажуть на те Мурреївська пиха вкупі з Мурреївською гідністю. Емілі не було холодно у фізичному значенні цього слова, вона лиш відчувала сильну потребу тепла як прихильності, приязні. Щось надприродне, щось таємниче, щось незбагненне наблизилося до неї впритул, і це не могло не справити на її надвразливу душу приголомшливої дії. Мимоволі вона пригорнулася до Тедді, інстинктом розуміючи, скільки хлопчачої ніжності криється за його нерішучістю. Ту мить вона усвідомила, що любить його сильніше, ніж будь-кого на світі, ще дужче, ніж тітку Лауру чи Ільзу, чи Діна.

Тедді послабив дещо свої обійми.

— У кожному разі, я щасливий тим, що з’явився вчасно, — сказав він. — А якби спізнився, то старий нещасний божевілець настрахав би тебе до смерті.

Хвилину-другу просиділи мовчки. Все довкола ввижалося їм чарівним, навіть трохи нереальним. Емілі здавалося, мовби вона снить і бачить одну з казок, нею написаних. Гроза перейшла зовсім, хмари не заступали вже ясного, сяйливого місяця. У нічному безгомінні чути було, як із церковної покрівлі падають великі дзвінкі краплі, як шепоче Велителька Вітрів, як шумлять удалині морські хвилі, як від часу до часу якимись шурхотами (таємничими, дивними) озивається сама ніч. Емілі чула їх не вухами — радше душею, внутрішнім слухом. Ось сова радісно зареготала десь на верхівці сосни. Від того магічного звуку засяяв в душі Емілі таємничий «промінчик». Почувалася так, наче вони з Тедді геть самі посеред великого, чарівного світу, світу оновленого, інакшого, ніж той, у якому жили вони донині, світу, створеного винятково для них, для їхньої молодості, їхньої втіхи та радості. Вони самі, як вона почувала, були часткою цієї холодної, сріблястої ночі, були кровно споріднені з тим реготом сови, з цими квітучими стокротками, запашними, одначе незримими.

Емілі у місячному світлі виглядала дуже сподобною — Тедді захопився її темними локонами, білосніжною шиєю та великими, сповненими якоїсь урочистої таїни очима. Пригорнув її дещо міцніше — втім, пиха Мурреїв, гідність Мурреїв не повстали й цього разу.

— Емілі, — зашепотів Тедді, — ти наймиліша дівчинка на світі.

Ці слова стільки разів стількома хлопцями шепотілися на вухо стільком дівчатам, що їх, через їхню заяложеність, пора би вже заборонити. Та, коли чуєш їх уперше, у чарівному юнацькому віці, до двадцятого року життя, вони видаються такими свіжими, неповторними і прекрасними, неначе підслухані були в самому Едемі. Ви, пані похилого віку, будьте відвертими, визнайте, що, як почули це освідчення вперше у житті з вуст якогось несміливого шанувальника, то затремтіли від хвилювання, і що була то велика, незабутня хвилина у вашому житті. Емілі огорнуло почуття дивовижної насолоди, була приголомшена і налякана заразом. Це почуття стало для її серця тим, чим «промінчик» був для її духу. Емілі спало на думку, що Тедді близький для неї настільки, наче був їй рідним братом, що вони, отже, можуть і повинні поцілуватися, як брат і сестра.

І Тедді одночасно з нею подумав те саме. А втім, цього разу поцілуватись їм не судилося…

Чиясь тінь просувалася до них від брами через садок, що оточував церкву. Тінь наблизилася впритул і торкнулася рукою плеча Тедді. Емілі придивилася і впізнала пані Кент. Вона стояла перед ними простоволоса, з трагічними, скорботними очима, що підкреслювалося яскравим місячним блиском.

Емілі й Тедді зірвалися на ноги, немов пружину хто натиснув. Омріяний, чудовний світ Емілі миттєво розвіявся. Знов була у звичайному, тутешньому світі, і то геть недоладному, смішному. Авжеж — кумедним, смішним був світ, у котрий зазвичай вкидала її поява чи присутність пані Кент. Чи могло бути щось недоладніше, як те, що її і Тедді о другій годині ночі його мати спіймала на гарячому, тобто… на поетичній розмові? Тільки з глузливим сміхом про це говоритимуть сторонні люди. Як воно діється, що та сама річ даної хвилини така чудова, розкішна, а вже наступної така недоладна, безглузда? Емілі відчувала пекучий сором. А Тедді… вона знала, що Тедді почувається вкрай ніяково.

Для пані ж Кент ситуація, що виникла, кумедною не була. В її очах вона була жахливою, нестерпною. Її хворобливі ревнощі надавали невинній сцені трагічного значення. Вона незмигно дивилася на Емілі своїми жадібними, неситими очима.

— Отже, ти намагаєшся вкрасти у мене мого єдиного сина, — заговорила вона. — Він є всім для мене, а силкуєшся його вкрасти.

— Ох, мамо, ради Бога, будь розважною! — став благати збентежений Тедді.

— Він закликає мене до розважності, — трагічним тоном звернулася пані Кент до високого, байдужого місяця. — До розважності!

— Так, до розважності, — зі стриманим гнівом повторив Тедді. — Навіщо здіймати такий галас? Емілі випадково замкнули у церкві разом з Причинним Моррісоном, який мало не заподіяв їй смерть — так її перестрашив. Я наспів саме вчасно, зумів її визволити, і от сидимо тут кілька хвилин, доки Емілі заспокоїться і зможе піти додому самостійно. Це все.

— А звідки ти дізнався, що вона тут? — з підступною міною на обличчі спитала пані Кент.

Справді! Це було непросте запитання. Скажи він правду, вона звучатиме дурною, ідіотичною брехнею. Та, попри все, Тедді сказав правду.

— Вона кликала мене, — визнав він.

— А ти почув її за милю звідси? І ти гадаєш, я в це повірю? — питала пані Кент, захлинаючись диким реготом.

Поки тривав цей напружений діалог, Емілі встигла себе опанувати. Емілія Берд Стар не