Емілі виростає - Люсі Мод Монтгомері
Нині, ймовірно, північ. О десятій скінчилася відправа. Буря майже зовсім ущухла. Вряди-годи чути ще завивання вітру, але заводить він дедалі слабкіше. Тільки розмірений, одноманітний плюскіт дощу розлягається у темряві ночі. Помалу серце Емілі стало битися нормально, і водночас до неї верталася здатність мислити логічно. Ситуація, в яку потрапила, звісно, їй не подобалася, та вже замаячіли в її свідомості драматичні образи, що їх намірилася втілити словом в одній з книг, подарованих Джиммі. А, крім того, і в повісті (чи навіть у романі!), яку Емілі напише колись у майбутньому. То була ситуація скрутна, однак ідеальна — аби поставити в неї героїню майбутньої повісті; а врятувати, визволити її зі скрутного становища мусить, ясна річ, герой — герой майбутнього твору. Й Емілі заходилася витворювати сцену визволення у своїй уяві, посилюючи драматизм ситуації, насичуючи оповідь яскравими подробицями, шукаючи найточніших виразів для створення відповідного настрою… Це було так захопливо! Аби лиш знаття, де притулився пес. Як же стогне, як завиває вітер за вікнами! Однак тепер це озивається її давня приятелька — Велителька Вітрів. Вона, Велителька, — одна з дитячих фантазій, яким Емілі не зрадила, вже навіть будучи дівчиною. Нині ця вигадана істота приносить їй розраду, з нею у безлюдному храмі вона почувається не такою самотньою і всіма забутою. Шалені рицарі бурі й громовиці від’їхали геть, а давня товаришка Емілі повернулася. Вона зідхнула з полегкістю, мало не з насолодою. Найгірше-бо вже минулося. Й хіба не поводилася вона у тій скруті доволі гідно? Тож знову їй вільно себе шанувати.
І враз, цілком несподівано, Емілі відчула, що в церкві вона не сама!
Звідки постало це відчуття, вона не могла би сказати. Нічого не чула, нічого не бачила — нічого й нікого. Проте знала з нехибною певністю, що ззаду, на сходах, є хтось.
Повернулася, обвела невидющими очима нутро церкви. Моторошною була необхідність дивитися просто в вічі страшній, може, й уявній небезпеці, та ще страшнішим було почування за своєю спиною чиєїсь незримої присутності. Емілі вдивлялася неприродньо розширеними зіницями у безпросвітний морок, а втім, не могла добачити нічого. Зненацька… почула згори, над собою, неголосний сміх — страхітливий, якийсь нелюдський, сміх божевільного. Їй був непотрібен спалах блискавки, що на кілька миттєвостей розпанахав темряву церкви: Емілі одразу здогадалася, що тут, за три-чотири кроки від неї, знаходиться Причинний Моррісон. А він уже наближався до неї, вона бачила його навіч — так, наче розверзалася перед нею прірва, крижана якась розпадина… Кричати вона не могла.
Образ, який блискавиця зненацька вияснила перед її очима, назавжди закарбувався в пам’яті Емілі. Моррісон стояв на п’ять сходинок вище від неї. Його сива голова видавалася наперед, жовті зуби, оголені зловісним, нестямним сміхом, виглядали моторошно хижими, довга, вузька, коростява рука простягалася до неї, трохи не торкаючись її плічка.
Тут Емілі зазнала жаху, який струсив усе її, таке вразливе, єство. Вона миттєво скочила на ноги.
— Тедді! Тедді! Рятуй мене! — заволала несамовито.
Вона не здавала собі справи, що кличе саме Тедді, не усвідомлювала, навіщо. Вже по всьому вона пригадала собі цю деталь — так, як пригадуємо тілесний дрож, котрий будить нас від глибокого жахітного сну. Знала одне: що він мусить їй зарадити, що вона помре, коли та моторошна рука торкнеться її тіла. Ні, не може, не буде вона її торкатися!
Вона зірвалася, мов навіжена, в один скок опинилася долі й побігла до кафедри. Мусить укритися від його очей, до того, як блискавка знову освітить церкву. Не можна їй залізти під лавку Мурреїв, там він шукатиме її напевно. Тож присіла навпочіпки край бічної лавки, попід кафедрою. Тут для ока Причинного Моррісона вона була недосяжною. Попри те, все тіло її обливалося холодним потом. Вся душа її стогнала в лещатах шаленої, невгамовної тривоги. Єдиною думкою було інстинктивне: не дозволити старому божевільцеві хоч пальцем торкнутися її тіла!
Хвилини, що минали, здавалися їй століттями. Тепер вона чула кроки; ті кроки то наближалися, то віддалялися. Раптом вона здогадалася, що робить Моррісон: він просувається від лавки до лавки, обмацуючи кожну, шукаючи Емілі на дотик і зовсім не чекаючи на спалах блискавиці. Не раз вона чула оповіді про те, як він переслідував молодих дівчат, у кожній бачачи свою незабутню Енні. Схопивши в обійми перелякану дівчину, він міцно тримав її однією рукою, а другою гладив її обличчя, голову. Ніколи нікому не заподіяв жодної кривди, зате й ніколи не випускав дівчину з рук, допоки хтось не визволяв її. Подейкували, наче до Мері Пакстон, що з Гусячого Ставу, після фатальної зустрічі зі старим Моррісоном психічна рівновага так і не повернулася. Нервова система її від такої урази досі залишається розладнаною.
Емілі розуміла, що рано чи пізно, а він її відшукає, що це лиш питання часу. Не втрачала тями від страху й огиди хіба тому, що крайнім зусиллям волі зберігала ясність свідомості; якби ж зомліла, — негайно стала би здобиччю отих червоних потворних рук. І ось новий спалах блискавки виявив його присутність за одну чи дві лавки від неї. Емілі схопилася й перебігла на протилежний край церкви. І знов зачаїлася. Він її, безумовно, виявить, але вона й цього разу спроможеться утекти. Може, сила божевільного буде меншою, ніж її витривалість. Та, якщо ця гра у хованки триватиме цілу ніч, то Емілі якоїсь миті просто впаде від цілковитого виснаження, а тоді
