Емілі виростає - Люсі Мод Монтгомері

віри, що Христос хвалив їх, — не йму, та й годі! Він лише застерігав дурноверхих від недбалості й хотів довести, що зле бути дурнуватим і легковажним, бо мудрагелі насправді є зарозумілими егоїстами й не поспішатимуть на допомогу тим, горопашним. Замислююсь, чи дуже погано, що я почуваю до дів нерозумних радше симпатію і хочу їм допомогти, розрадити їх, а не захоплюватися дівами розумними і розважливими, які до краю захоплені самі собою. Кінець кінцем, давати втіху тим, нерозумним, — куди цікавіше.

Он пані Кент і Тедді. О, вона з неймовірною силою прагне чогось, чого — не знаю, але чогось недосяжного, і це прагнення палить її душу і вдень, і вночі. Саме тому вона так наглядає за Тедді, саме тому. Однак не можу збагнути, чим вона відрізняється від інших жінок, — а відрізняється сильно! У її душу мені зазирнути зась, вона зачиняє двері перед будь-якими, допитливими чи недопитливими, очима; ці двері ніколи не бувають прочиненими.

Чого ж вона прагне найдужче? Хіба зійти на самісінький верх найвищої вершини найвищого гірського хребта.

„Щоб вирізьбити на брилі Незнане жіноче ймення“.

Усі ми голодні. Усі вимагаємо від життя хліба насущного, але пан Семпсон не в змозі нам його дати. Хотіла б я знати, чого найдужче прагне ВІН? Душа його така імлиста — в ній годі щось розгледіти. Єдине можу сказати: чимало з його бажань і прагнень є ницими. Перш за все, він не терпить, коли над ним беруть гору. От пан Джонсон насправді жадає допомагати людям, нести їм світло істини; так, він щиро намагається виконувати на грішній землі апостольську місію. А тітка Дженні, як ніхто, прагне, щоб цілий світ прийняв християнську релігію. Вона не ховає в закапелках своєї душі ніяких нечистих бажань. Я знаю, чого жадає пан Карпентер — повернути собі втрачене становище в суспільстві. Кетрін Морріс хоче якнайдовше зберегти свою молодість, і нас, молоденьких дівчат, не зносить саме тому, що ми молоді. Старий Малькольм Стренг прагне попросту жити, існувати, бути — бодай рік, ще тільки один рік… Аби не вмирати! Який жах — не мати в житті іншої мети, окрім відтягнути власну смерть. А проте вірить у безсмертя душі, сподівається осягнути його. Коли б хоч раз йому, сердешному, блиснув мій „промінчик“, то не тремтів би так на думку про смерть. А Мері Стренг жадає померти до того, як зазнає страшного болю, нелюдських страждань. Це, кажуть, називається „рак“. Он там, вище, сидить пан Моррісон. Ми всі знаємо, чого він прагне: відшукати свою Енні. Том Сіблі бажає здобути місяць, хоч відає, що це йому не до снаги. Люди кажуть, він трохи несповна розуму. Емі Креб одно мріє, щоб Макс Террі повернувся до неї, — все інше її не обходить.

Що бачу нині, про що нині думаю — все мушу завтра занотувати. Це дуже цікаво, ба більше — захопливо, а втім, я радше волію писати про гарне, сподобне. Та, попри все, ті, не вельми сподобні речі мають певне підґрунтя, котрого речі красиві здебільшого позбавлені.

Місячне сяйво діє справжні дива з могильними плитами — найбридкіші з них виглядають чарівно. Як же спекотно у церкві, як задушливо, а той розкотистий гуркіт чути все ближче і ближче. Сподіваюсь, ми з Ільзою встигнемо додому, поки налетить буревій. Ох, пане Семпсоне, пане Семпсоне! Бог не суворий і не гнівний — ви нічогісінько про Нього не знаєте, якщо це стверджуєте. Так, Йому неприємно, коли ми, люди, вчиняємо помилки — це поза сумнівом, — але дрібничками Він не переймається, бо не є дріб’язковим. Знаєте, ваш Бог і Бог Елен Грін надзвичайно подібні, аж до нерозрізненності! Кортить мені встати з лави й сказати це вам в обличчя, однак Мурреївська традиція велить у церкві поводитись бездоганно. Таж ви спотворюєте образ Всевишнього! Він — прекрасний і милосердний. Ненавиджу тебе за це нав’язування людям сфальшованого Творця — ти, кремезний, дебелий… чоловічку.»

Пан Семпсон, якому під час проповіді не раз впадало у вічі серйозне обличчя Емілі й те, як вона похитувала голівкою чи не в такт його словам, скінчив промову й сів на своє місце, переконаний, мовби справив на те дівча нечувано глибоке враження. Віряни ще не розходилися, в очікуванні заключної молитовної пісні й священичого благословіння, аж тут, вже зовсім близько, загуркотіла громовиця, і люди поспіхом, юрбою ринули з церкви на свіже повітря, щоб дістатися додому, поки вперіщить злива. Емілі, захоплена людським потоком, згубила з очей тітку Лауру. Юрба відтіснила її од виходу ліворуч, за кафедру. Збігло чимало часу, доки вона спромоглася відокремитись од натовпу й, зробивши коло по церкві, дістатися до центрального виходу, де мала надію зустріти Ільзу. Однак і тут наштовхнулася на стовпище, яке, щоправда, швидко розсмоктувалося, — Ільзи ж так ніде й не угледіла. І раптом згадала: таж вона забула на лавці свого молитовника! Відтак мерщій, оббігши юрмище, повернулася до лавки. Мусила будь-що-будь віднайти молитовник, бо вклала до нього аркуша з нотатками, зробленими крадькома під час відправи. А містили ті нотатки не дуже схвальну характеристику панни Поттер, доволі гостру характеристику пана Семпсона і ще кілька гумористичних зауваг — те все юна авторка воліла залишити в таємниці, по-перше, з огляду на вищеназваних осіб, а по-друге, шануючи своє натхнення: річ у тім, що оприлюднення найпотаємніших думок Емілі вважала ні чим іншим, як профанацією власного «я».

Старий Джекоб Бенкс, церковний ключар, підсліпуватий і зовсім глухий, саме гасив лампи, коли Емілі приступила до лавки Мурреїв і схопила молитовник, що лежав на пюпітрі. Погортала — заповітного аркуша між сторінок не виявилось. Та при тьмяному світлі останньої лампи, яку старий Джекоб гасив саме тієї миті, вона зауважила на плитковій підлозі білий прямокутник. Нахилилася, підняла і вклала його до книжки. А Джекоб тим часом вийшов із церкви, замкнувши двері на ключ. Емілі цього не помітила. Внутрішність храму добре освітлювалася місяцем, дівчинка знов розгорнула книжку — роздивитись віднайдений папірець — і мало не скрикнула: аркуш не той! Де ж бо він запропав, її аркуш? Ага, ось де він! Емілі піднесла з підлоги жаданий