Емілі виростає - Люсі Мод Монтгомері

— Одна таємниця лишається незвіданою. Безперечно! А я віддав би всі свої знання за розкриття одної-єдиної таємниці, яка, напевно, так і залишиться нез’ясованою. Це шлях до… шлях до…

— До чого? — спитала з неабиякою цікавістю.

— До серця, якого жадаю, за яким тужу, — мовив Дін, геть розмріяний, дивлячись на мерехтливу зірку, що зависла над кронами Трьох Принцес.

— Мені здається, воно таке ж недосяжне, як он та зоря, подібна до самоцвіту. А втім, хтозна, Емілі, хтозна…

Цікаво, чийого серця так сильно прагне Дін?

4 травня 19…

Дін привіз мені куплену в Парижі чудову папку для паперів; на зворотному боці обкладинки я записала мій улюблений вірш, з якого взяла й епіграф для цього щоденника. Присяглася була «зійти на альпійську вершину»! Тепер я починаю розуміти, що сходження на верхогір’я (в переносному сенсі) є справою надто важкою, і тут недостатньо «мати крила зі щирого світла». Пан Карпентер позбавив мене багатьох ілюзій.

— Мусиш працювати в поті чола, зчепивши зуби. То єдина дорога, що прямо веде до мети, — научав він.

Уночі, лежачи в ліжку, я обмірковувала заголовки для своїх книжок — тих, які напишу в майбутньому: «Дама з вищого світу», «Вірна до смерті», «Бліда Маргарита», «Королівство над морем»…

Залишається тільки придумати зміст і написати їх.

Нині пишу оповідання «Дім серед руїн»; заголовок начебто гарний, але з розмовами закоханих я досі не годна впоратись. Усе, що приходить мені на розум у тій царині, — таке блякле, безбарвне, таке безглузде, аж розпач мене огортає. Питала Діна, чи міг би мене навчити мистецтва любовних діалогів, нагадала йому, що це ж його давня обіцянка, та Дін відповів, мовби я ще занадто молода. І сказав це якось таємниче, як уміє лише він. Я відчула, що в словах його криється значно більше, ніж може здаватися невтаємниченому.

От би й мені навчитися так говорити, а саме — значущо, це ж бо робить людину надзвичайно цікавою.

Сьогодні, після уроків, сидячи в садку на кам’яній лавці, ми з Діном взялися читати «Альгамбру». Я почувалася так, наче перед моїми очима розчахнулася брама в країну добрих чаклунок. І так завжди, коли розкриваю цю чарівну книжку.

— Як мені хочеться побачити Альгамбру! — вихопилося в мене.

— Колись ми там побуваємо. Разом, — обіцяв Дін, наголошуючи на слові «разом».

— Ах, це було б чудово! — вигукнула я. — Ти й справді гадаєш, що ми спроможні здійснити це, Діне?

Перш як Дін устиг відповісти, з гайка Високого Джона долинув посвист Тедді, цей милий посвист, що складався з двох високих і одного низького, протяглого звуку. Наш умовний сигнал!

— Пробач, Діне, я мушу йти — мене кличе Тедді, — сказала я.

— Ти мусиш іти щоразу, як він покличе? — спитав Дін.

Я відповіла ствердно й пояснила, чому.

— Він кличе мене посвистом лиш тоді, коли я потрібна йому конче. І я дала слово, що завжди приходитиму, як буде хоч найменша змога.

— Ти й мені конче потрібна! — сказав Дін. — Я прийшов сюди тільки на те, щоб читати з тобою «Альгамбру».

Враз я відчула себе страшенно нещасною. Так хотіла залишитися з Діном, однак відчувала, що мушу йти до Тедді. Дін дивився на мене гострими, допитливими очима. Врешті-решт закрив книжку.

— Що ж, іди, — мовив.

Я рушила. Та ніби щось у мені обірвалося. Не знаю, що і чому.

10 травня 19…

Прочитала три книжки, позичені Діном минулого тижня. Одна була, мов розарій, — дуже мила, втім, дещо пересолоджена. Друга — неначе сосновий ліс на гірському схилі: з пахощами і навіть смаком живиці. Сильно вона припала мені до душі, хоч і сповнила якимсь наче розпачем. Була написана так гарно, так майстерно! Я так не вмію і, мабуть, не зумію ніколи. Ні, не зумію, я певна цього. Третя ж, остання книжка, відгонить хлівом — брудним і смердючим. Дін дав її мені помилково. Дуже був зажурений і сердитий на себе, коли виявив помилку.

— Зіронько… Зіронько… Я б ніколи не дав тобі такої книжки свідомо. Це моя злочинна недбалість! Пробач мені. Та книжка є правдивим образом світу, але не твого світу. Дякувати Богові, не твого! І не того, що я колись відкрию перед твоїми очима. Зіронько, обіцяй мені, що забудеш ту книжку.

— Якщо зможу — забуду, — відповіла я.

А втім, не знаю, чи в силі забути. Надто бридка вона… Прочитавши її, я вже не здатна бути такою щасливою, як перше. Таке враження, наче забруднила руки й ніяк не можу вимити їх начисто. І ще одне враження: мовби зненацька зачинилися за мною якісь ворота, і я опинилася в геть невідомому світі, де не знаю ні доріг, ні стежок, одначе змушена перейти його, жити в ньому.

Сьогодні я спробувала написати Дінів портрет — словесний, звичайно. Та він не дався мені. Вийшла ніби фотографія замість візерунка. У Діні криється щось таке, чого я не здатна осягнути своїм розумом.

Кілька днів тому Дін сфотографував мене — випробував новий апарат, — але знімком лишився незадоволений.

— Це не ти, — визнав він. — А втім, зоряне світло сфотографувати годі. Це ясно, як Божий день.

А за хвилину додав — надміру гостро, як мені здалося:

— Скажи отому ідіотові, Тедді Кенту, нехай залишить у спокої твоє личко й не вміщує його на кожнім своїм мальовидлі. То вже занадто!