Емілі виростає - Люсі Мод Монтгомері
Емілі здавалося, ніби ця жорстока забава точиться вже кілька годин поспіль. А насправді вона тривала не довше, як півгодини. Бідолашна дівчина вже не була нормальною людською істотою — була створінням, геть знавіснілим з тривоги і лютого страху, не менш навісним, аніж її переслідувач. А той гнав її по всій церкві з дивовижною, незрівнянною наполегливістю й затятістю. Врешті-решт вона опинилася біля порталу і, в цілковитому розпачі, зачинила перед носом божевільця внутрішні двері, які зазвичай лишали відчиненими. З останніх сил, обома руками вперлася у тяжкі двійчасті двері, намагаючись хоч якось, хоч власним тендітним тілом їх забарикадувати. І коли отак відчайдушно змагалася, раптом почула — ні, це, певно, сон або марення! — почула голос Тедді, що пробився крізь зовнішні двері.
— Емілі! Емілі! Ти тут?
Не могла збагнути, як він опинився коло церкви, звідки довідався, що вона тут. Розуміла одне: він — поруч!
— Тедді, мене замкнено! — крикнула вона. — Тут Причинний Моррісон! Ох, швидше… швидше… Рятуй мене, рятуй мене!
— Ключ висить на цвяху, там, праворуч! — гукнув Тедді крізь двері. — Ти зможеш дотягнутися до нього й відчинити замок? Як ні, то виб’ю шибку…
Тієї ж миті хмари розійшлися, заяснів місяць. Емілі угледіла масивний ключ, який висів на стіні побіля головного входу. Підбігла, простягнула по нього руку, і водночас Причинний Моррісон, штовхнувши внутрішні двері, вдерся до притвору, і пес його за ним. Емілі таки спромоглася відімкнути зовнішні двері; відімкнувши, вона достоту впала в обійми Тедді, саме тоді, як Моррісон уже простягав свою коростяву руку до її волосся. Пролунав його дикий, розпачливий зойк. Та Емілі була вже у безпеці.
Ридаючи ридма, тремтячи всім тілом, вона щосили тулилася до Тедді.
— Ох, Тедді, забери мене звідси. Мерщій… мерщій! Не дозволяй йому торкатись мене, Тедді. Не дозволяй торкатись мене!..
Тедді стояв, тримаючи Емілі в міцних обіймах, і дивився просто у вічі божевільному.
— Як ви сміли так її налякати? — спитав гостро, з притиском.
На обличчі старого Моррісона блукала дурнувата посмішка. Не виглядав уже ані диким, ані шаленим — знову був старою людиною з розбитим серцем, чоловіком, що втратив кохану і не в силі змиритися з тим.
— Я хочу бачити Енні, — прошепотів старий. — Де моя Енні? Я думав, цього разу нарешті знайшов її. Я лиш хотів відшукати мою кралечку Енні.
— Тут немає вашої Енні, — відказав Тедді, міцно стискаючи крижану ручку Емілі.
— А можеш мені сказати, де вона, моя Енні? — спитав таємничо, з надією в голосі нещасний пан Моррісон. — Можеш мені повідати, де моя темноволоса Енні?
Тедді гнівався на пана Моррісона за те, що настрашив Емілі, однак відчай старого божевільця не міг не зворушити його. І враз у ньому пробудився художник. Відчув мальовничість тієї сцени на тлі церкви, опроміненої місячним сяйвом. Подумав, що залюбки намалював би Моррісона, отак, як він стоїть перед ним зараз, — високим, сухорлявим, у засмальцьованій одежині, з довгим нечесаним волоссям і довгою, скуйовдженою бородою, а головне — з тим глибоким благальним виразом на дні запалих, обведених темними колами очей.
— Ні… ні… я не знаю, де вона, — відповів уже лагідно, провинним голосом. — Але думаю, ви неодмінно колись її знайдете.
Моррісон тяжко зідхнув.
— А так. Врешті-решт мій буде верх — мій, а не Енні. Ходи, мій песику, ходімо її шукати.
Відтак, перейшовши церковну паперть, спустився зі сходів і поплентався вдалечінь, супроводжуваний незрадливим собакою. Й одразу пропав із життєвого виднокола Емілі. Вже ніколи вона не стикалася з безталанним паном Моррісоном. Але нині дивилася йому вслід лагідно й співчутливо, вона зрозуміла його і пробачила. Собі самому він аж ніяк не ввижався бридким стариганем, яким був для неї, принаймні тоді, коли її переслідував. Він гадав, ніби досі лишається молодим галантним нареченим або чоловіком, що шукає свою пропалу безвісти наречену чи й молоду дружину. Яснота його вірності, його молитви, яку розгледіла в його божевільних очах, розчулила душу Емілі, хоч не оговталася цілком від тяжкого свого переляку.
— Бідний, бідний пан Моррісон, — схлипувала вона. Тедді повів, мало не відніс її до однієї з брил, що лежали обабіч церкви.
Сіли на брилу. Емілі помалу заспокоювалася.
Відчувала, що ніколи, ніколи не подужає розповісти, ба навіть описати у «книзі Джиммі» всього жахіття останніх годин. Адже це неможливо віддати словами.
— І подумати тільки, — говорила вона, тамуючи ридання, — цей ключ висів там завжди. А я його не бачила, ніколи навіть не помічала.
— Старий Джекоб Бенкс постійно замикає головний вхід зсередини тим великим ключем, що висить на стіні праворуч. Задні двері, там, де хори, він зачиняє ззовні невеликим ключем, відтак забирає його додому. Завжди так чинить, відколи три роки тому загубив той великий ключ і шукав його декілька тижнів, поки нарешті знайшов.
Раптом Емілі пригадала, якою дивною, цілком неочікуваною була поява Тедді коло церковних дверей.
— Як же сталося, Тедді, що ти опинився тут?
— Зачув твій голос, — відповів юнак. — Ти ж кликала мене, хіба ні?
— Так, — підтвердила Емілі, дещо розтягуючи це коротке слово. — Я загукала тебе, коли вперше уздріла пана Моррісона. Але ж, Тедді, ти не міг мене почути — ніяк не міг! Ваш дім стоїть за милю звідси.
— Я чув твій голос, — наполягав Тедді. — Я спав, а твій крик мене розбудив. Ти кричала: «Тедді, Тедді, рятуй мене!» То був твій голос, я чув його так ясно, ніби стояв за два кроки від тебе. Отже, схопився, поспіхом одягнувся і щодуху помчав сюди.
— А як ти дізнався, що я саме тут, у церкві?
— Як? Ну, не знаю, — збентежено відповів Тедді. — Я над тим не замислювався. Просто знав, що ти у
