Емілі виростає - Люсі Мод Монтгомері

Емілі ледь не вибухнула гучним сміхом. Знала, як любить Ільза при нагоді позбиткуватися над добропорядною панною Поттер.

— Боже милостивий, чи не було при тому якогось чоловіка? — спитала пані Анна.

— На щастя, ні. Але я була — хіба цього не досить? А, крім того, Ільза вчинила би те і в присутності самого пастора. Стояли ми коло хвіртки, тож міг її бачити хтось із перехожих. Я ладна була від сорому крізь землю провалитися. За мого часу дівчина радше сконала б, аніж на подібну вихватку зважилася.

— Ну, це не гірше, ніж прогулянка Емілі з Ільзою зовсім нагими над морем, у місячному промінні, — зауважила пані Анна. — Ото був, либонь, найгучніший скандал. Ти чула про це?

— Ще б пак! Ця історія облетіла все Чорноводдя. Всі чули про це — всі, за винятком Лаури й Елізабет. Не можу збагнути, як те все вийшло на світ Божий. Чи хто їх побачив?

— Ні, до цього, хвалити Бога, не дійшло. Ільза про все розказала сама. Вона ж бо не розуміє, що добре, а що зле. Я вважаю, хтось мав би застерегти Лауру й Елізабет.

— То розкажи їм про той випадок, — заохочувала панна Поттер.

— Ні, я не хочу сваритися з сусідами. Я не відповідальна за витівки Емілії Стар. Дякувати Богові, не відповідальна. Якби я її виховувала, то не дозволила б їй так тісно спілкуватися з Горбанем Прістом. Він-бо найбільший дивак з усієї родини Прістів. Я впевнена: він справляє на Емілі поганий вплив. Оті його зелені очі діють мені на нерви. Не можу збагнути, чи вірить він бодай у щось.

(Емілі, знов іронічно: «Невже і в диявола не вірить?»)

— Оповідають дивну історію про нього та Емілі, — казала панна Поттер. — Не доберу ума! Начебто у четвер пополудні прогулювалися вони узгір’ями, дивлячись на небо. Вряди-годи зупинялися, бралися за руки, потім рознімали їх, рушали далі — і все вдивлялися у крайнебо, на якому нічого не було, ну нічогісінько, і все на щось одне одному показували. Пані Прайс спостерігала за ними з вікон своєї домівки й сушила собі голову, що все це означає. Цілу ніч не стулила очей, роздумуючи над побаченим.

— То все походить з одного-єдиного джерела: Емілія Стар мусить чимось вирізнятися! — оголосила пані Анна Сірілла. — Часом мені здається, що я повинна заборонити Мюрієл і Гледіс так багато з нею спілкуватися.

(Емілі, як і перше: «От було б добре! Вони безупину кружляють навколо Ільзи й мене, а самі до того дурні, до того обмежені й пересічні, що знуджують нас до півсмерті».)

— Та в глибині душі мені, попри все, її жаль, — мовила панна Поттер. — Вона-бо немудра і зарозуміла, і жоден порядний, розважливий чоловік не візьме її за дружину. Джордж Норт каже, провів її одного разу додому, і вже з нього досить!

— Але вона, ймовірно, не доживе до тих літ, коли можна буде серйозно говорити про одруження, — зауважила пані Анна. — Вона виглядає, як сухотниця. Твоя правда: нещасна дівчина заслуговує на те, щоб її пожаліли.

Це стало тією самою останньою краплею, що, за приказкою, переповнює чашу терпіння. Вона, Емілія Стар, нащадок Мурреїв, є об’єктом жалощів з боку пані Поттер! Халат не халат, а цього вже несила стерпіти. Емілі зненацька вискочила з запічка й стала перед незичливими гостями. Її щоки аж паленіли, очі потемніли од гніву. Панна Поттер і пані Анна Сірілла не встигли стулити губ — сиділи, немов скам’янілі, зашарівшись по самісінькі вуха. Були ошелешені.

Емілі з хвилину дивилася їм просто у вічі. Мовчання було промовистим! А по тому з виразом ображеної королеви, величним кроком перейшла через кухню і зникла за дверима вітальні. Водночас тітка Елізабет увійшла до кухні з передпокою, з питомою своєю гідністю приносячи вибачення за те, що примусила так довго на себе чекати. Панна Поттер і пані Анна Сірілла були заскочені до такої міри, аж ледве спромоглися пояснити свою ініціативу щодо жіночої взаємодопомоги, тож після короткого обміну запитаннями та відповідями простилися й пішли. Тітка Елізабет не могла собі розтлумачити їх дивної поведінки і, зрештою, дійшла висновку, що вони, радше за все, образилися, оскільки, за їхніми уявленнями, їм довелося чекати на неї занадто довго. А незабаром і зовсім перестала про них думати. Мурреївна нездатна-бо розмірковувати довгий час над почуттями й думками якихось Поттерів. Не знала вона, що Емілі лежить на ліжку у своїй кімнатці й плаче, голосно схлипуючи, — плаче від сорому й приниження. Її гордість зазнала тяжкої, болючої урази. І все через дурне її марнославство — вона усвідомлювала це, — але ж кара була надміру суворою.

Слова панни Поттер менше її уразили, однак тонше, підступніше жало пані Анни вкололо її боляче. Досі вона любила гарненьку, напрочуд люб’язну пані Анну, що завжди була з нею такою милою, такою, на позір, ласкавою, і говорила їй самі лише компліменти. Гадала, наче пані Анна щиро любить її. А тепер вона добре почула, як та ставиться до неї насправді!

— Невже не могли вони сказати про мене жодного доброго слова? — схлипуючи, говорила вона пошепки. — Ох, я почуваюся замазаною, заплямованою… як моєю власною дурістю, так і їхньою підлістю й ницістю. Чи вдасться мені коли-небудь піднестися над цим приниженням?

Вона відчула себе «очищеною» лишень після того, як описала цей гіркий випадок у своєму щоденнику.

«Пан Карпентер твердить, що будь-який життєвий досвід збагачує наш розум і нашу душу, — писала Емілі. — Саме будь-який, незалежно від того, позитивний чи негативний. Тільки ж мусимо розглядати його об’єктивно, з холодним розумом. Це засада, — додає він з гіркотою, — яку виголошую все життя, однак досі не вмію застосовувати її на практиці».

Добре, спробую поглянути на сьогоднішній випадок неупереджено, з холодною головою. А отже,