Емілі виростає - Люсі Мод Монтгомері

Отож, перший мій учинок — лихий: я не повинна була ховатися у запічку. Другим кепським учинком була несподівана поява перед очима тих жінок. Якщо вже так довго просиділа у запічку, то мусила висидіти там до кінця. Дарма: не в змозі я поки здобутися на повний об’єктивізм, бо тішуся якнайщиріше, що саме так учинила! Тішуся попри те, що таки постала перед ними у тому жахливому халаті. Повік не забуду їхні обличчя тієї миті! А надто пані Анни. Панна Поттер, безсумнівно, невдовзі радітиме — скаже, так мені й треба, — але пані Анна залишиться невтішною аж до скону — через те, що була ненароком і так несподівано викрита.

А нині розглянемо їхні зауваги про Емілію Берд Стар. Чи заслуговує пойменована вище особа на таку нищівну критику? Будь чесною, Емілі, вір у себе й старайся пізнати свої помилки, вади й недоліки. Намагайся побачити себе такою, якою ти є насправді, а не такою, якою ти бачишся панні Поттер, або такою, якою ти волієш себе бачити.

(О, я передчуваю, що це буде захопливо!)

По-перше, пані Анна сказала, мовби я вперта.

Чи справді так?

Я знаю, що я рішуча, а тітка Елізабет називає це впертістю. Рішучість є чеснотою, а впертість — вадою. Особа вперта здебільшого не розуміє власної глупоти, бо треба бути просто дурним, щоб стояти на своєму до останнього; поза тим, вона плекає впертість як мистецтво для мистецтва. Людина вперта силкується проламати головою стіну.

Ні, я не вперта.

Далі. Панна Поттер сказала, ніби я полюбляю фліртувати. Це відверта неправда, не буду над тим навіть замислюватися. А ще сказала, начебто я «пускаю бісики». Невже? Гадаю, що ні. Якщо й «пускаю», то незумисне — цього я певна. Виходить, можна пускати бісики й несвідомо — тож як запобігти лихові на майбутнє? Не знаю — не ходити ж мені з опущеними повсякчас очима! Дін сказав мені кілька днів тому:

— Коли так дивишся на мене, Зіронько, я не здатен відмовити тобі ні в чому.

А от тітка Елізабет минулого тижня була незадоволена, бо, за її словами, я дивилася на Перрі «нескромно», просячи його піти зі мною на вечірку, що її влаштовувала недільна школа. (Перрі не зносить такого роду забав.)

Ох, здається мені, що і в першому, і в другому випадках я мимоволі показала себе вертихвісткою.

Пані Анна Сірілла твердить, мовби я не гарна на вроду. Що ж, побачимо…

Емілі відклала перо, підійшла до свічада і стала дивитися на своє віддзеркалення «об’єктивно». Отже: чорне волосся… пурпурові губи… темні, глибокі очі. Незле! Чоло надміру високе, але можна до половини закрити його волоссям. Шкіра її занадто біла, щоки бліді, однак тепер вони ніжно-рожеві, неначе перлинова мушля. Вуста заширокі, але зуби гарні, міцні. Шпичакуваті вуха надають їй своєрідної привабливості — привабливості маленького фавна. Шия з таким вигином, який подобається їй самій, — тут нічого не вдієш. Струнка, ще дитяча фігурка доволі ладна. А ноги в неї від Шіплі, це повідала їй тітка Ненсі. Емілі серйозно й уважно споглядала Емілі-у-Свічаді, після чого вернулася до свого щоденника.

«Дійшла висновку, що я таки не вродлива, — писала вона. — Мені здається, я гарно виглядатиму, як матиму гарну зачіску. Але справді красива дівчина виглядає красиво навіть тоді, коли має негарну зачіску. Отже, у цім пункті пані Анна має слушність. А втім, я певна, що зі мною не все так погано, як вона каже.

Далі вона ствердила, ніби я хитра й підступна. Чи це правда? Ні, неправда. Але чому люди вважають мене хитрухою? Тітка Рут не втомлюється відзначати в мені цю рису. Либонь, це походить від того, що маю звичку, як стає мені нудно, втікати до свого маленького світу, зачиняючи двері до нього перед носом людей сторонніх, чужих. Це, звісно, метафора, та люди сприймають її як життєвий факт і гудять мене. Що, зрештою, цілком зрозуміло. Це не хитрість, одначе, а самозахист! Вони неправильно це називають. Отже, й нема чого тим перейматися.

Панна Поттер мовила річ огидну: нібито я видаю різні мудрощі, вичитані у книжках, за власні свої думки. Це зухвала брехня. Насправді я ніколи не хизувалася мудрістю — уявною чи справжньою, байдуже. Але вряди-годи мені важливо почути, як звучить моя думка, висловлена вголос. Може, це якраз від бажання похизуватися? Треба звернути на це увагу.

Я заздрісна? Аж ніяк. Люблю бути першою скрізь і в усьому — це визнаю. Однак це не заздрість, і не від заздрості плакала я по концерті, на якому так відзначилася Ільза. Плакала, бо відчувала, що зле впоралася із своїм завданням. Але ж і роль, яку мені призначили, не вельми пасувала моєму характерові, а в таких випадках я не вмію декламувати як належить. Згодилася грати цю роль винятково з пошани до пані Джонсон і почувалася страшенно осоромленою, адже бачила її розчарування. Саме з тієї причини страждала моя гордість, однак ревнувати до успіху Ільзи — таке мені навіть на думку не спадало. Навпаки: я нею пишалася, бо грала вона блискуче!

Так, я люблю перечити старшим, опиратися їхній волі. Визнаю: це велика моя вада. Але ж люди говорять безліч всіляких дурниць! І, зрештою, чому мені не дозволено перечити, коли дорослі щось кажуть, а дорослі дозволяють собі перечити, коли щось кажу я? Вони щоразу так чинять, хоч я маю слушність не рідше, ніж вони.

Іронічна? Так, це теж моя вада. Ущиплива? Ні. Я дуже вразлива, тож мушу боронитися. Пихата? Гм, справді — я трохи загорда, можливо, це і є пиха. Але, у кожному разі, менше в мені пихи, ніж люди гадають. Не вмію тримати голову схиленою до землі й не годна боротися з приємними почуттями, коли подумаю, що маю за плечима