Емілі виростає - Люсі Мод Монтгомері

Ох, як ті добропорядні дами паплюжать бідолашну Ільзу! Ну, не могли ми припустити, що хтось підглядатиме нашу сцену з „Макбета“. Звісна річ, панна Поттер, як і дружина одного з Поттерів, не відають, хто такий Шекспір, ба більше — цього навіть не можна від них вимагати! Отже, ми грали сцену з „Макбета“. Ільза у тім неперевершена. Й ніколи не брала вона участі в котячому концерті, казала тільки, що залюбки взяла би в ньому участь. Що ж до купання в затоці при місячному світлі, то це правда, однак не було в тому нічого поганого, стидкого — лишень гарне, романтичне. А тепер воно, звичайна річ, залишиться в пам’яті споганеним людською підлотою. Шкода, що Ільза прохопилася про те при сторонніх людях.

Подалися ми того вечора на узбережжя. Було напрочуд гарно. Захотілося нам скупатись, але не мали з собою купальних костюмів. Тож сіли просто на пісок і взялися розмовляти на різні теми. То була справжня розмова — не пусті балачки. Затока прослалася перед нами — срібляста, розкішна, таємнича, немов океан у чарівній казці.

Я мовила:

— Воліла б я сісти на корабель і поплисти далеко, далеко… Цікаво, де б я зійшла, на якому березі?

— В Європі, напевно, — відказала Ільза, налаштована, як на мене, занадто прозаїчно.

— Ні, ні — в зачарованій країні, — заперечила я, геть розмріяна. — Десь на незнаному узбережжі, де „ніколи не падає дощ, і вітер ніколи не віє“. А може, допливла б до тієї країни, куди прямував „Діамант“, до якої він, певно, так і не дістався. Бо ж і назад не вернувся! Душа поривається в далечінь, коли дивишся на сріблясті води такої розкішної ночі, як ця.

— Гадаю, в тобі озивається туга за небом, — зауважила Ільза.

І почали говорити про безсмертя душі. Ільза призналася, що безсмертя боїться. Її жахає ота неминучість життя нескінченного. Твердить, що безсумнівно буде стомлена, змучена до краю своїм власним „я“. Я ж відказала, що мені до вподоби уявлення Діна про низку людських існувань, послідовних утілень тієї самої душі (не можу збагнути, він сам вірить у те чи ні). А Ільза відповідала, мовляв, це було б дуже гарно, якби людина мала певність, що повернеться у цей світ особою чесною і достойною, а якщо ні?..

— Ну, безсмертя без ризику навряд чи можливе, — докинула я.

— У кожному разі, — провадила Ільза далі, — ким би я не була у наступному житті, а все-таки сподіваюсь, що не матиму такої незносної вдачі. Інакше я пошматую сама себе. Ти ж бо знаєш, Емілі, — я кажу правду. Вчора знову мала страшну колотнечу з Перрі. Посварилися тільки так! Це моя провина. Але чому він мене безнастанно і безпричинно дражнить? От би мені навчитися панувати над собою!

Я вже не зважаю на гнів Ільзи. Знаю: вона не має лихих намірів, тільки невгамовна у своїй поривності. Посміхаючись до неї, занотовую на папірчику всі назвиська, якими вона мене нагороджує. Це доводить її до такого шалу, аж починає труситися всім тілом, не в силі й слова промовити. Тоді припиняє лаятись. А поза тим Ільза така мені люба і є прекрасною товаришкою.

— Ти не владаєш над своїми поривами, бо любиш гніватися, — зауважила я.

— Ні, не думаю.

— А так, не сумнівайся. Ти насолоджуєшся своїм гнівом. Подумай про це.

— Гм, може, й твоя правда, — визнала кінець кінцем Ільза. — Інколи мені справляє задоволення — лаяти когось, обкидаючи його назвиськами. Ти маєш рацію, Емілі. Дивно, що досі це не приходило мені на розум. Можливо, якби я насправді була нещасна під час нападу злоби, то вміла би опанувати себе завчасу. Але потім я завжди переживаю такі докори сумління! Вчора, після колотнечі з Перрі, я плакала до пізньої ночі.

— Так, але спершу це справило тобі задоволення. А навіть і сльози каяття були приємними — хіба ні?

Ільза замислилася.

— Можливо, Емілі. Ти все-таки незвичайна дівчина. Облишмо вже цю тему. Ходімо краще скупаємось. Що, не маємо костюмів? Дарма. Навколо ж ні душі. Не можу я спокійно дивитися на ці хвилі. Вони кличуть мене.

Я почувала те саме, крім того, купання при світлі місяця видавалося мені таким романтичним. А в тому насправді є велика романтика, хоч усі Поттери, разом узяті, не мають про це і найменшого уявлення. То був здійснений, утілений в реальному житті вірш і водночас омріяна казка. У воді ми взялися за руки й танцювали, як німфи, по тому вийшли з води, одягнулись і рушили додому щасливі. Мусили, правда, розвісити в наших кімнатах мокрі спіднички, але ніхто цього не бачив. І цей-от випадок спричинив у Чорноводді такий скандал!

Так чи так, а маю надію, що він не дійде до вух тітки Елізабет.

Шкодую, що пані Прайс мала нічниці через Діна й мене. Ми просто прогулювалися біля Чарівної Гори й фантазували, на що (чи радше на кого) подібні оболоки над нашими головами. Це може видатись дитячою забавою, але справляє таке задоволення! Оце я в Діні люблю — те, що він не боїться невинних розваг, які в декого можуть викликати підозру, наче він дитинний і легковажний. Один оболок, що він його мені показав, виглядав достоту, мов янгол, який пливе по ясному, блідавому небу, тримаючи в ніжних обіймах маленьку дитину. Над головою він мав блакитний німб, а трохи лівіше від чола світилася бліденька зірка. Крила його були ніжно-рожевими, а шати — прошитими золотом.

— Ото Янгол Зорі Вечірньої з маленьким Завтра в руках, — мовив Дін.

Це було так прекрасно, що я спізнала одну зі своїх чарівних миттєвостей. Але десятьма секундами пізніше оболок прибрав вигляду верблюда з неймовірної величини горбом!

Ми з