Син - Філіп Майєр
Однак… про що їй було писати? Про те, що полковник мав рацію, коли казав, що кожна людина може розраховувати лише на власні сили? Цього ще не достатньо, щоб написати книжку… Утім, треба спробувати. Вона згадала давню — ще дитячу — мрію: мовляв, коли виросту — стану прем’єр-міністром і тільки те й робитиму, що сидітиму за письмовим столом, відповідаючи на листи своїх вірних виборців, а кожне моє слово ловитимуть камери репортерів. Тож вона, сівши за стіл, узялася писати про свого батька. І про Пола й Клінта. І про матір, якої ніколи не знала. І про Генка. І про Бена… Та треба вже зупинитися! Спогади для неї — мов діти, але мертві. Адже вона весь час пише про тих, хто вже помер. І вони живуть, розмовляють на її сторінках. Але це доки вона пише. Тільки-но вона відкладе папір і ручку… Тепер вона розуміє, чому полковник ненавидів згадувати своє минуле: тільки берешся оглядатися назад і підводити підсумки свого життя, воно, це життя, на тому й зупиняється.
Чимало нафтовиків тисяча дев’ятсот вісімдесят третього року розорилися. Але для Джинні, Теда й більшості їхніх друзів тодішній бум став періодом, що приніс їм казкове багатство: орендна плата за їхні ділянки не просто була великою, а підскочила до небувалих висот.
У Джонаса, який завжди був надзвичайно ощадливим, справи йшли добре, тому й жодної потреби затягувати пасок не виникало. Він досі їздив на роботу до Бостона — двічі чи тричі на тиждень — на своєму старенькому «вольво». Та здебільшого її брат проводив час на острові Мартас-Віньярд, а ще — у Ньюпорті й у своєму будиночку біля озера в штаті Мен. Тож Джинні не могла до ладу збагнути, чи Джонас узагалі займається юридичною практикою. Він, як їй здавалося, прокидався щоранку під голосний дзвін будильника й сідав за стіл, щоб кілька годин мудрувати над списком необхідних справ на день: «утеплити катер, пофарбувати поруччя на ґанку (він вважав, що чудово це вміє), зателефонувати стосовно підозрілого шуму в двигуні «вольво», зіграти у сквош із Біллом — не забути ракетку, — полагодити сітки на терасі, сплатити за навчання онуків, з’їздити до Богемського клубу, зарезервувати…» Для нього-бо величезним задоволенням було викреслювати потім ці пункти зі списку. Іноді він навіть записував туди те, що вже зробив (наприклад, «поснідати із Джинні»), щоб одразу ж і викреслити.
Вона задумалася над тим, чи не продати їй ранчо, тобто будинок залишити, але позбутися отих величезних земельних ділянок. Адже в неї не зосталося в Техасі жодного родича. Адже в якомусь із центральних штатів можна було б купити за смішну ціну «роллс-ройс» чи офісну будівлю (або ж навіть «боїнг»). Нафтовий бізнес укотре видихався, що було більш ніж очевидно. Тож настав час позбуватися зайвого майна. Та і який сенс їй жити так далеко від Томаса, Сьюзен і Джонаса?
Вона саме сперечалася з Тедом — це відбувалося в старому будинку на ранчо, — який нізащо не хотів, щоб вона продавала ці землі. Аж тут зайшла Консуела й повідомила, що біля дверей чекає якась жінка — їй, мовляв, треба поговорити з Джинні.
Це була мексиканка приблизно її віку — у святковій сукні й прикрасах. А вона, Джинні, сьогодні ще навіть душ не приймала. Та що вдієш, треба пригладити волосся, поправити блузку, удаючи, що їй зовсім не ніяково.
— Я — Аделіна Ґарсія.
— Вибачте… хто?
— Я донька Пітера Мак-Каллоу.
— Щось не прига… Хоча ні, тепер усе зрозуміло. Шановна, ви дуже помиляєтеся, адже Пітер Мак-Каллоу мав лише синів. Тож вам кра…
— Я його донька, — гордо повторила мексиканка, не зважаючи на байдужість Джинні. — Тож ви моя небога. Попри те, що ми з вами майже одного віку.
Може, це все мовний бар’єр, але ця жінка, так чи інакше, обрала найневдаліші слова й тон, які тільки можна було тут обрати.
— Ви хотіли поговорити зі мною? — швидко запитала Джинні. — Ось і поговорили. До побачення.
Випровадивши з дому непрохану гостю, Джинні ще довго не відходила від вікна. Мексиканка-бо не поспішала йти геть — стояла, замислившись, на терасі. Відтак, розвернувшись, поволі пішла до свого авто. І хто наважився впустити її у ворота?
Давній-предавній спосіб нажитися за чужий рахунок. Від цього зазвичай застерігають заможних людей юристи. Але чому їй так неспокійно? Та годі вже, треба повернутися до бібліотеки… Безсило опустившись на диван, вона притулилася до Тедового боку. Він притиснув її голову до своїх грудей (це щоб йому краще було видно екран телевізора).
— Якийсь важливий візит?
Почуваючись геть розбитою, вона подумала, що це неправильно — треба негайно наздогнати цю жінку. Та їй не до снаги було навіть підвестися з дивана.
— Що в нас буде на вечерю, Джинні?
— Розумієш, Теде, це була якась мексиканка. Вона стверджувала, ніби я її небога.
— Ти що, уперше з таким стикаєшся?
— Еге ж.
— Вітаю, тебе прийнято до клубу заможненьких «родичів».
Вона лише зітхнула.
— Якщо тебе справді це непокоїть, просто зателефонуй Мілтонові Брайсу, — мовив Тед, не відриваючи погляду від екрану, де показували серіал «Даллас», страшенно популярний у той час.
Так, це дійсно непокоїло її, та не в тому (принаймні не тільки в тому) сенсі. Урешті-решт вона вирішила, що їй треба отямитися, а тоді спокійно подумати над цим. І вже після вечері той візит видавався їй дрібницею, не вартою уваги.
Ким іще вона могла бути? Її приятельки, жінки з усіма шанованих родин, завжди плакалися їй: мовляв, які ж ми безпомічні! Нам не видають ані посвідчення водія, ані карток соціального страхування! Та це було не що інше, як найогидніше у світі лицемірство — насправді ці жінки неабияк пишалися своєю абсолютною безпорадністю.
Її ніколи не втішало те, чому раділи вони. Може, вона була пережитком епохи, що давно минула? Точнісінько як свого часу полковник… Та ні, це неправда. На свого прадіда Джинні анітрохи не схожа: він-бо мав багатющу уяву, а вона могла ставити собі за мету тільки те, що чітко бачила перед собою. Якби не це, вона досягла б у житті чогось значно більшого.
Почуття провини… перед ким? Вона не
