Син - Філіп Майєр
Коли ми вже вкотре зупинилися, пропускаючи стадо худющих корів (як і тутешні кози та вівці, вони й не думали поступатися нам дорогою), я спитав своїх супутників:
— Як гадаєте, чи можливо таке, що Фінеас «переконав» Марію піти, побивши її? І чи не зробив він із нею дечого… ще гіршого?
— Цього ніяк не могло бути, — енергійно захитав головою Салліван.
Хорхе вдав, що не почув мого запитання. А коли я повторив його, пробурчав:
— Найпевніше, ні.
Салліван іще додав, що Марію, можливо, витурили з нашого дому через те, що Фінеас може незабаром стати губернатором, а батько Саллі — суддя, відомий у всьому Техасі. Я ж відказав, що на це були ще й інші причини.
Діставшись Торреона, а це місто виявилося більшим, ніж я його уявляв, ми зупинилися в таверні, що була, на думку Хорхе, досить безпечною (чому він так вирішив, я так і не збагнув). План був такий: Хорхе йде на розвідку, а ми вдвох, давши півтори сотні доларів хабара власникові таверни, сидимо, не висовуючись, і чекаємо. Так ми й зробили: Хорхе пішов, а Салліван і я, вдягнені в брудний смердючий одяг місцевих робітників, повсідалися за чотиримісний столик у темному кутку. Мій супутник поклав на один із двох вільних стільців свого револьвера сорок п’ятого калібру, а на інший — рушницю. Свого пістолета я запхав собі за пояс, та дуже сумнівався, що зможу когось із нього застрелити; Салліван це відчував, тому сердився на мене.
Минуло кілька годин, а Хорхе все не повертався.
— Я давав собі слово, що не скажу цього вголос, — заторохтів раптом Салліван, — але більше не можу. Ви уявляєте, що це таке — десять тисяч доларів? Із такими грошима можна спокійнісінько почати життя заново. І тому я не бачу причин для того, щоб ми так довго стирчали тут, ризикуючи своїми головами.
Як я повинен був на це реагувати? Навіть і не знаю… Мої думки перервало довгоочікуване повернення Хорхе, який сказав:
— Перекусимо тут, а тоді поїдемо. Я знайшов непоганий готель.
Чи очікувала Марія, що все станеться саме так? Та ні, найімовірніше, думала, що її просто пристрелять у брасада.
Відповісти на це запитання могла лише вона сама, та в Торреоні, як запевнив нас Хорхе, ніхто її не бачив і нічого про неї не чув. Чи проїжджала вона взагалі тут минулої ночі?
Салліван і Хорхе сиділи мовчки, думаючи про щось своє — мабуть, про те, що б вони зробили, якби їм отак звалилися на голову десять тисяч доларів. Заробіток за п’ять років! Звичайно, вони пішли б від мене. І на їхніх фізіономіях зараз написано, що Марія так і вчинила.
А я не можу пояснити їм усієї складності ситуації, бо й сам тепер не впевнений, що достатньо чітко все розумію.
Про те, що її довели до розпачу, ніхто з нас не казав уголос, як і про те, що їй нічого було втрачати. І ще про те, що я старший за неї — надзвичайно вродливу жінку — на десять років.
10 серпня 1917 року
Нашу машину вкрали. Ми забарикадувалися в нашому готельному номері; Фінеас телефоном сказав, що перешле нам гроші на нову машину. Навіть Хорхе тепер небезпечно з’являтися на вулиці: його ж бо вже добре знають в обличчя. Дивно, адже ми бачили, як один фотограф-європеєць ішов собі спокійнісінько вулицею, а зачіпати його ніхто й не думав.
11 серпня 1917 року
Мабуть, Фінеас і полковник зателефонували туди, куди треба: сьогодні-бо до нас припхався сам начальник місцевої поліції з повним чемоданом песо. Запропонував нам свій «форд» тисяча дев’ятсот одинадцятого року випуску — мовляв, усе одно хотів його продати. Ціну, щоправда, він загнув таку, що я, не втримавшись, сказав:
— Ви ніби новісінький «форд» продаєте.
В очах Саллівана та Хорхе прочитав: «Стули пельку, ідіоте!»
Ручка стартера мало не відірвала Хорхе руку. Та ми все-таки скористалися пропозицією поліцейських організувати нам ескорт до виїзду з міста. Вони сказали, що нам краще подолати якомога більшу відстань саме за сьогодні: мовляв, неділя — усі відпочивають. Про Марію ні він, ні бодай хтось із тутешніх нічогісінько, як я зрозумів, не знає.
13 серпня 1917 року
Приїхав до Сан-Антоніо, щоб звернутися по допомогу до агенції Пінкертона.
— То ви хочете, щоб ми прочесали кожен населений пункт Мексики?
— Саме так.
— Це просто неможливо, як із фінансового, так і з логістичного погляду. Там же йде війна…
— Назвіть бодай приблизну ціну.
— Сто тисяч доларів.
Мені аж мову відібрало.
— Ви сказали, що хочете, щоб ми обшукали всю Мексику — ловлю вас на слові. Розумієте… є способи, що дозволять обійтися десятою частиною суми.
— А як щодо результату?
— Та результат, скажу відверто, буде той самий… найпевніше.
— Я хочу, щоб ви обшукали всю Мексику.
— Ваша родина тут усім відома, однак…
— Моя родина не повинна нічого про це знати.
— Я мав на увазі, що гроші ми беремо наперед, містере Мак-Каллоу.
Я витяг із кишені свою чекову книжку… Якщо віддам їм ці сто тисяч, утрачу все, що відкладав для себе протягом усього життя. І ніколи вже не буду незалежним від батька.
— Вісімдесят тисяч ви отримаєте зараз. А решту — наступного тижня.
— Ви ж розумієте, що викидаєте гроші на вітер? Вілья досі порядкує на півночі Мексики. Карранса й Обреґон керують центральною її частиною, а Сапата — південною. Навіть якщо ця жінка ще… тобто якщо з нею все гаразд, знайти її буде надзвичайно важко.
— Я чудово все це розумію.
Підписав чек. Від хвилювання аж спітнів (одна краплинка впала з мого чола просто на цифри, трошки розмазавши їх).
— Ви… упевнені? — почув я, ховаючи книжку до кишені.
18 серпня 1917 року
Саллі припхалася до мого кабінету, щоб спитати, коли вже я змирюся з неминучістю того, що сталося.
— Знаєш, про що я молюся щодня? — мовив я у відповідь. — Про те, щоб твій «Паккард» перекинувся й звалився в кювет.
Вона чогось захихотіла.
— Це був зовсім не жарт, — уточнив я.
Вичавивши із себе люб’язну посмішку — звісно ж, не одразу, — Саллі сказала, що збирається проводити половину свого часу тут, а половину — у Сан-Антоніо (мовляв, просто для годиться). Я мовчки відвернувся від неї.
Після обіду вона повернулася — цього разу з пляшкою охолодженого вина й двома келихами. І заторохтіла: мовляв, мене досконалою дружиною не назвеш, але ж і ти не ангел; можливо, нам краще спробувати почати все спочатку…
— Я