Син - Філіп Майєр
— Ну скільки ти прожив із цією дівулею? Якийсь там місяць… Час тобі вже подорослішати.
— Це був найщасливіший місяць у моєму житті.
— Між іншим, у нас із тобою — двоє хлопчиків…
— …які мене анітрохи не поважають. І це результати твого виховання. Та ще й полковник дров до багаття підкладав.
Вона бахнула келихами об підлогу, а тоді постояла якусь хвилю біля дверей (точнісінько так, як дуже часто робила це Марія!) і тільки потім — забралася геть. Мій погляд зупинився на уламках розбитих бокалів. Цікаво, як це воно — устромити щось гостре просто в горлянку Саллі?.. Трохи згодом мене мало не знудило.
«Якщо дуже довго йти за власними слідами, вони перетворяться на сліди чудовиська», — подумав я.
Марія… Так, життя поряд із нею було справжньою розкішшю для мене. Але довго таке не триває — це наче випадково знайти в саду чудовий зрілий персик у… грудні.
19 серпня 1917 року
Вони поховали мене живцем.
Розділ 55
Ілай Мак-Каллоу
1865—1867 рр.
Техас утратив своїх кращих синів: усі вони або загинули, або ж подалися жити до інших штатів. А «герої», які хазяйнували тут до війни, повернулися, щойно зачули звістку про її закінчення. Плантатори, хоч і горювали-побивалися через те, що тепер їм доведеться оплачувати працю їхніх колишніх рабів, залишалися власниками величезних земельних ділянок, розкішних будинків і незліченних чистокровних скакунів. Звісно, заарканювати диких биків — заняття значно романтичніше, ніж гнути спину, збираючи на плантаціях бавовну. Та все одно Техас ніколи не був царством тваринників, адже яловичина завжди доводилася бавовні «бідним родичем». Коли король Бавовник таки позбувся свого престолу, його заступили нафтовики (сталося це років через тридцять після відкриття родовища Спіндлтоп), а не тваринники.
Я повернувся додому — тобто до будинку судді Блека, — однак терпіти метушню міського життя мені було надзвичайно важко. Куди не підеш, скрізь роз’їжджають у своїх екіпажах пихаті товстопикі багатії. Прокинешся вранці — тільки й чутно про вбивства: то бродячого негра, колишнього раба, повісили на гілляці якогось дерева, то прихильника Союзу. Жити в Остіні поступово ставало не краще, ніж десь на Півночі: сусіди постійно встромляють свого носа у твої справи, допитуючись, до якої церкви ти ходиш і за кого проголосував на останніх виборах. Тож я вирішив придбати ділянку землі десь поближче до кордону — там, де менше людей. Та суддя сказав, що я зможу це зробити тільки через його труп. Я намагався його переконати: мовляв, команчів дуже скоро там і сліду не буде, і взагалі — ми туди одразу не переїжджатимемо, а лише купимо… Проте суддя чудово розумів, що від такої спокуси я навряд чи втримаюся. Мене ж бо все дужче проймала туга за Ескуте й Неекару: я дуже часто усамітнювався на терасі, думаючи про те, що варто було б спробувати їх розшукати. Хоча вони, найімовірніше, перебували вже в Захмарній Країні… Так чи інакше, якби не Еверетт, я б не сидів і не мучився від здогадок. Просто б залишив Мадлен усі свої гроші, осідлав коня й помчав до прерій.
На той час я вже увійшов у літа. Через вимушене неробство — розтовстів (навіть довелося переходити на більший розмір штанів), а ще — прилюбився до алкоголю на все своє подальше життя. Суддя бурчав, мовляв, не годиться чоловікові сидіти склавши руки, проте я аж ніяк не бажав працювати ні на кого. Краще вже змусити гроші, які я здобув на війні, працювати на мене (а чим я, власне, гірший за багатіїв, які чинять саме так?). Спробував було перекупити колишні батькові землі, та нічого із цього не вийшло: їх-бо вже давно розділили на чотири ділянки, і нові власники зовсім не бажали розлучатися з ними. Та й інші мої плани зазнавали фіаско… словом, кращі дні для мене вже безповоротно минули.
Що ж до судді, він, навпаки, вважав, що його життя тільки починається. Адже збулося нарешті те, про що він мріяв іще до того, як поселився в Техасі: давні порядки тут відійшли в минуле. Тож одного дня він оголосив, що збирається балотуватися до сенату. Це було справою вельми небезпечною: сьогодні столиця перебуває під контролем військ генерала Кастера, а завтра — вони підуть геть, і… що тоді? Але суддя таки вирішив ризикнути — висунув свою кандидатуру як республіканець. Друзі намагалися відрадити його від цього нерозсудливого вчинку, та він їх і слухати не хотів: мовляв, часи змінилися. Авжеж, «змінилися»: за кілька тижнів його знайшли застреленим на березі річки.
Усі почуття, які ще залишалися в мені після смерті Тошавея, були закопані в сиру землю разом із цим старим упертюхом. І мені тоді ставало гидко лише від думки про те, що я є однією з людських істот. Що ж до вбивць судді, якщо хтось і знав їхні імена, то наче води в рота набрав. А я, запалавши давно забутим священним вогнем помсти, став розробляти план винищення Робертсів, Раннелсів та Волів. Однак Мадлен, здогадавшись про це, наполягла на тому, щоб ми продали будинок та оселилися десь подалі звідси. І я, піддавшись на її вмовляння, так і зробив — купив ферму в Джорджтауні; рабів тепер називали слугами, і вони отримували платню за свою працю нарівні з білими робітниками.
Матері й сестрі Мадлен, схоже, подобалося сидіти склавши руки й оплакувати суддю. Мене ж вони чомусь уявляли тільки в ролі наглядача за рабами… тобто за робітниками, який сидить собі на товстопузому коні й витріщається на те, як вони шкандибають туди-сюди, збираючи бавовну. Так, розкішне життя скінчилося — усе наше меню складалося з оленини (чи свинини) й молитви до Святої Трійці. Однак я, попри те, що мені зовсім не до вподоби був такий стан речей, чудово знав, що аж ніяк не створений для тупого споглядання. А мій внутрішній команч усе нашіптував мені, що копирсатися в землі — це навіть гірше, ніж тягати відра з помиями. Тож я рішуче вирішив усе-таки примусити свої гроші працювати.
Придбавши чималі ділянки землі в округах Ла-Саль та Дімміт, я націлився на узбережжя, однак через Кінґів і Кенеді ціни там уже добряче підскочили. Проте я все одно був задоволений: земля