Син - Філіп Майєр
Після повернення додому жінці знадобилося кілька тижнів для того, щоб прийти до тями. Однак на душі в неї все одно наче каменюка лежала: скоро має щось статися. Так, вона пам’ятала про те, як скинули Мосаддика. Та це було не що інше, як диво, що навряд чи колись повториться. Тож треба скуповувати техаські свердловини… Дурепа? Сьогодні — так. Але потім її назвуть «жінкою з надзвичайною інтуїцією». Хоча інтуїція тут була зовсім ні до чого: Джинні просто добре вміла бачити реальність без прикрас.
Нафтовий бізнес опустився до мертвої точки. Банкер Гант, який вклав силу-силенну грошей у лівійську нафту, зазнав грандіозної поразки. А тоді єгиптяни вдерлися до Ізраїлю, і це призвело до ембарго. Бум тривав десять років. Тож Джинні, поставивши на карту чималі гроші, здобула величезний виграш… і що це принесло їй? Чергове розчарування: вони не визнали її перемоги, не віддали їй належне. Але… вони — це, власне, хто? Увесь світ? Її мертвий батько? Мертві брати й чоловік?
«А ти чекала, що тебе орденом за це нагородять?» — подумки спитала вона сама себе.
Чесна відповідь була «так». І бажання це було не таким уже й безглуздим — що тут дивного, що вона хотіла бодай якоїсь уваги до своєї перемоги з боку інших нафтовиків? Хіба вона не заслуговувала на те, щоб її ім’я згадували з такими самими повагою й захопленням, як імена всесвітньо відомих магнатів — таких, як Ричардсони, Басси, Мерчісони й Ганти? Вона була впевнена — до болю впевнена! — що Генк, якби здобув ось таку перемогу, неодмінно ввійшов би в історію нарівні з ними… Може, вона страждає на комплекс жертви? А може, це вони примушують її так думати?
Вона зосередилася на своєму домі — можливо, уперше в житті. Щасливі діти й доглянутий будинок — оце був її орден. У неї постійно гостювали друзі Тома й Бена, яких так само, як і їх, не призвали до армії. Вони день і ніч пили в неї вдома коктейлі та плавали в її басейні. Джинні почувалася кимось на кшталт старшої сестри в багатодітній родині: її кухня й подвір'я були повні-повнісінькі п'яненьких молодиків, завжди радих її товариству, адже з нею вони могли обговорити всі свої життєві негаразди.
І раптом — наче зламалася тонесенька соломинка, що тримала на собі весь її світ, — це скінчилося. Бен загинув. Автокатастрофа. Мілтон Брайс ходив із нею до моргу. Бена було вже важко впізнати, хоча він і не був особливо спотворений (один синець під оком, та й усе). Може, це через те, що йому зачесали волосся не так, як робив це він сам?.. Вона виходить на вулицю, механічно ковтає (хтось подав їй склянку з кока-колою), згадує своїх загиблих братів і… провалюється в забуття.
Ось його й поховали. Джинні сидить у старому будинку Мак-Каллоу, відчуваючи, як усе навколо неї хитається-мерехтить, наче міраж. Десь у глибині її свідомості рояться думки про те, що це Томаса чи Сьюзен мав би забрати від неї отакий страшний випадок. Але не Бена! Він-бо завжди був сильною особистістю, мав у собі якогось… внутрішнього стрижня. А ці двоє — марнотратники життя, начисто позбавлені здорового глузду. Та вона… і їх уже втратила! Помилилася колись у найголовнішому, і ось результат. Мали-таки рацію ті, хто називав її цілковитою дурепою.
Томас, вочевидь, теж вважав її саме такою. Був певен, що це через неї загинув його брат, оскільки вона не змогла вберегти його від чогось іще страшнішого, ніж отой збіг обставин (нерозважність молодого водія; крутий поворот дороги; глибокий кювет, куди впало авто). Тож настав день, коли він пішов із її домівки. Сьюзен сказала їй наступного дня телефоном, що Томас гнав авто всю ніч і тепер перебуває в Каліфорнії. Поїхав він від неї, як виявилося згодом, назавжди. Вона подумала-подумала, та й продала будинок у Рівер-Оукс. І перебралася жити до Теда.
Біль від цієї втрати був усе-таки не таким сильним, як отой безмежний розпач, що охопив її після смерті Генка. Вона знала, що зможе оговтатися, пережити це горе. Джонас тоді їй сказав: «Не стався до цього як до застереження від Бога». Але вона не спроможна думати про це інакше: хотіла від життя всього й одразу — на тобі! Чим іще це могло бути, як не ударом, що мав вибити з неї пиху?
Джинні, загалом, не була певна, що Бог існує. А якщо й так, то вже точно не палає любов'ю до людської раси. Радше навпаки, методично ошукує нас. Та й чому всемогутня істота, яка створила цей світ для себе і аж ніяк не для когось іншого, повинна марнувати весь свій час на те, щоб наглядати за якимись жалюгідними створіннями на кшталт людей? Це ж суперечить елементарному здоровому глузду! Сильні завжди вбивали й обкрадали слабких (і тільки слабкі вірять у щось інше). І якщо на небі справді є Бог — це лише істота, яка невтомно вигадує все нові й нові хитрощі для того, щоб знущатися з людей (саме такими є боги в грецькій і римській міфології).
Це було гірко визнавати, але… колись Бен змінив її на краще, а тепер — навпаки. Їй хотілося скреготати зубами від власного безсилля. Коли вона хоча б якось могла зібратися з думками, писала довжелезні трактати про полковника та інших визначних осіб, яких бодай колись знала. Також вона описувала там свої досягнення в бізнесі й подружнє життя з Генком; не забула згадати й про коханців, які з’являлися в неї потім (лише про тих, які були варті такої згадки). Писала й про те, що зробила, аби зберегти добре ім’я Мак-Каллоу. Це сяк-так допомагало їй не занурюватися з головою в море безпросвітної скорботи. Та вона ні на мить не припиняла відчувати навколо себе цю жахливу чорноту: нічого-бо не тішило її по-справжньому.
А нафтовий бум тим часом тривав. Звичайно, до неї знову навідався репортер із журналу «Тайм», щоб сфотографувати для обкладинки та взяти інтерв’ю. (Спитав, чи вона, бува, не феміністка; відповідь була «ні».) Це означало, що Джинні ще не зовсім переможена. І все ж таки це було вже не те, не те… Якось зателефонував один видавець і заторохтів: мовляв, як
