Син - Філіп Майєр

Улісс промовчав, оскільки вирішив, що краще не запитувати, чому це так.

— Якщо ти пропрацюєш тут кілька місяців і захочеш залишитися, тоді поговоримо й про офіційне працевлаштування. Хоча ніхто з нас не може стверджувати напевне, що це ранчо проіснує так довго. Лише цього тижня від нас пішли двоє вакуерос. Тож раджу тобі добре подумати, перш ніж сюди влаштовуватися.

Зарплатня була невеликою (звісно ж, за нортеамерікано стандартами), але йому просто не було на що її витрачати. Агенти ІМП щодня перевіряли ранчо меншого розміру, ніж це. Але Мак-Каллоу мали власну службу безпеки, тому Ла Мігра й оминала зазвичай їхні землі. Хоча виходити за територію ранчо було справді небезпечно, бо всюди роз’їжджали біло-зелені машини. Тож юнакові доводилося «сидіти під домашнім арештом».

Майно хлопця складалося з ліжка та кількох цвяшків, що слугували вішаками для одягу. Коли він не працював, найчастіше дивився телепередачі разом з іншими вакуерос. Бувало й таке, що вони не бажали дивитися американські канали, що цікавили його (він-бо хотів покращити свою англійську, а вони — ні). У таких випадках юнак позичав у когось рушницю й вирушав до брасада — полювати на кролів і диких свиней. Іноді він вистежував білохвостого оленя (їх тут розвелося багато), та не стріляв — надто дороге було б задоволення. Американці ж бо тисячі доларів платять за дозвіл полювати на цих дивовижних гіллясторогих тварин.

До містечка Улісс їздив, намагаючись бути якомога обережнішим, раз на місяць. Там він пересилав дідусеві з бабусею половину свого заробітку, а тоді купував собі нову сорочку (доводилося просити, щоб продавець віддав її разом із вішаком). Якось перед Різдвом юнак зайшов до крамниці й довгенько вибирав нові чоботи: оці «Луккезе» ручної роботи — просто чудові, але краще взяти он ті — «Аріат», що коштують учетверо дешевше. І ще він купив собі набір інструментів «Лезерман». Стоячи біля каси, почувався справжнім багатієм. Аж тут зайшов якийсь білий чоловік зі зброєю — певно, помічник шерифа. Улісс, пильно стежачи за його відображенням у віконному склі, чекав, доки товар запакують у коробки. Вийшовши надвір, відчув таку відразу, що мало не викинув щойно придбані речі в ящик для сміття. Вони ж бо не варті були такого.

— Коли тебе офіційно влаштують на роботу, буде легше, — мовив Ромеро, тільки-но вони знову повсідалися у вантажівку.

— Не отримаю я цей дозвіл, — відповів Улісс іспанською.

Та Ромеро вдав, що не почув його. (Цей вакуеро пропрацював на Мак-Каллоу п’ять років, однак агенти ІМП все одно ловили його, прикидаючись, що вперше бачать.) А з якою гордістю він сидить за кермом цієї новенької білої вантажівки! А чим тут, власне, пишатися? Машина ця належить йому так само, як і землі Мак-Каллоу.

«Дурень несосвітенний цей Ромеро, — подумав Улісс. — Та і я не кращий за нього».

Власниця ранчо, доживши до глибокої старості, не має гідних спадкоємців. Її донька — наркоманка, син, якщо вірити чуткам, не зовсім чоловік. Мала вона, щоправда, внука, якого всі любили, одначе він примудрився потонути на глибині в три фути. Другий її онук приїжджав на ранчо разом зі своїми друзяками — чуперадлами в сандаліях, обкуреними мота, марихуаною. Неважко зрозуміти, чому вакуерос так поспішають піти звідси: помре стара господиня — гаплик буде й ранчо.

Його план виявився цілковитою маячнею. Господиня дуже рідко сюди навідувалася, а старший, певно, забув про свою обіцянку офіційно влаштувати його на роботу. Хоча він уже й сам, найімовірніше, підшукував собі нового працедавця. Але ж працювати на Арройо було ще гірше, ніж на Мак-Каллоу. Тож Улісс вирішив наразі залишитися тут.

Розділ 58

Щоденники Пітера Мак-Каллоу

1 вересня 1917 року

Привид не полишає мене ні на мить: стоїть у кутку їдальні й чекає, доки я повечеряю; зловісною тінню огортає мій стілець, коли я сиджу за письмовим столом. І мене кидає в жар, наче просто переді мною горить безмежне полум’я, що кличе, затягує… прагне поглинути мене.

Сідлаю коня та їду геть — до руїн оселі Ґарсія. Прикладаючи вухо до великого каменя, чую передзвін церковних дзвонів, дитячі голосочки, жіночі кроки.

Перед очима постає картина з минулого: полковник (це було наступного дня після тієї бійні) мимохідь зауважує, що порятунок Марії — це просто нещастя якесь. Якби, мовляв, ця жінка загинула, розвіялися б за вітром увесь гнів і сум родини Ґарсія… Цей спогад, наче кіноплівка, прокручується в моїй голові знов і знов. Я уявляю собі, як направляю на батька свого пістолета, поки той спить. А ще — як до нашого будинку під’їжджає вантажівка, напхом напхана вибухівкою… і треба лишень запалити сірника…

Звісно ж, це завжди сиділо всередині мене, просто чекаючи слушного моменту, щоб звільнитися. Мій батько якраз нормальний. Натомість зі мною — точно щось негаразд: я ж завжди сподівався, що люди мають у собі силу вивищитися над ницими інстинктами, тобто над власною сутністю.

Сьогодні вранці в моїй голові прозвучали чіткі слова: Марія мертва. Я став ходити кімнатою туди-сюди, щоб прогнати цю думку, та все марно. Вона мертва: ніколи-бо в житті я не був настільки в чомусь упевненим…

4 вересня 1917 року

Мої думки перервав батько, якому закортіло зі мною побалакати.

— Ти ж знаєш, що я зовсім не хотів, щоб ти так страждав… — проскрипів він.

Я вдав, що не чую й не бачу його, як робив це протягом усього часу після зникнення Марії.

— На нас покладено особливі обов’язки, — вів далі полковник, — тож ми не можемо діяти як звичайні люди.

І на це я не зреагував. Тож він зачовгав туди-сюди моїм кабінетом, витріщаючись на полиці з книжками, і нарешті сказав:

— Ну, гаразд, друзяко. Даю тобі спокій.

Перш ніж піти, батько поклав руку мені на плече. Однак, угледівши вираз мого обличчя…

— Усе владнається, — промимрив він.

І, простоявши біля мене якусь хвилю, зачовгав до дверей.

Авжеж, така людина, як я, просто не може не здригатися від огидних думок про те, щоб завдати шкоди власному батькові. Я ж, на відміну від нього, слабак. А він настільки сильний духом, що свого часу готовий був пожертвувати дружиною й кількома синами заради того, щоб отримати від життя все, чого йому хотілося. У пеклі вже горять вогнища й для нього, і для мене: кожен із нас мучитиметься там за свої гріхи. Мій гріх — бездіяльність, нерішучість… Я ж міг разом із Марією гайнути кудись