Пригоди бравого вояка Швейка - Ярослав Гашек

— Наш небіжчик, — сказав Швейк, — міг би віддати ці гроші «юшковому закладу» {196} міста Праги, але так, мабуть, навіть краще, бо тоді пан міський голова на них купив би собі ліверної ковбаси на сніданок.

— Ну й що ж, крадуть усюди, — сказав телефоніст Ходоунський.

— Найбільше крадуть у Червоному Хресті, — злісно сказав кухар Юрайда. — Я мав у Бруку знайомого кухаря, що варив у лазареті для сестер-жалібниць. То він мені розповідав, як завідувачка лазарету і старші еестри відсилали додому цілі ящики малаги та шоколаду. Злодія завжди робить добра нагода. Це самовизначення людини. Кожна людина протягом нескінченного життя переживає численні метаморфози й раз у житті, в певний період своєї діяльності на цьому світі, мусить зробитися злодієм. Особисто я вже пережив один такий період…

Кухар-окультист Юрайда витяг зі свого заплічного мішка пляшку коньяку.

— Бачите, — сказав він, відкорковуючи пляшку, — ось вам безперечний доказ мого твердження. Я взяв що пляшку перед від’їздом з офіцерської кухні. Це коньяк найкращої марки, і його мали використати для цукрової глазурі на лінцькі торти. Але йому долею було призначено, щоб я його вкрав, так як і мені було призначено зробитися злодієм.

— А воно було б непогано, — обізвався Швейк, — коли б і нам було призначено зробитися вашими співучасниками; принаймні в мене таке передчуття.

І це передчуття таки справдилося. Пляшка переходила від уст до уст, незважаючи на протест фельдфебеля-рахівника Ванека, який переконував, що коньяк треба справедливо поділити і пити з казанків, бо на одну пляшку припадає п’ятеро людей, тобто непарне число, і може легко статися, що хтось вип’є з пляшки на один ковток більше, ніж інші. Швейк підтримав його:

— Це правда, і якщо пан Ванек хоче мати парне число, хай вийде з товариства, щоб не було жодних неприємностей і суперечок.

Тоді Ванек відмовився від цього проекту і подав інший, великодушний: пити за таким порядком, щоб Юрайді припало ковтнути двічі. Але це викликало бурю протесту, бо Ванек уже раз хильнув, покуштувавши коньяк, коли відкорковував пляшку.

Нарешті було прийнято проект однорічника: пити за алфавітом. Він обгрунтував свій проект тим, що прізвище людини також призначене їй долею.

Пляшку докінчив Ходоунський, який ішов перший в алфавіті. Він загрозливо слідкував за Ванеком, який вираховував, що коли він останній, то матиме на один ковток більше[317]. Це була груба математична помилка, бо в пляшці був 21 ковток.

Потім грали в «звичайного цвіка» з трьох карт: виявилося, що однорічник, узявши козиря, щоразу цитував повчальні уривки зі святого письма. Так, узявши козирного валета, він промовляв:

— Господи, залиши мені цього валета і на цей рік. Хай обкопаю я його і угною, і принесе він мені плоди земнії.

Коли йому закинули, що він наважився тягнути навіть вісімку, він заволав громовим голосом:

— Хіба котра жінка, що має десять драхм, а згубить одну драхму, не світить світильника і не вимітає храму? Вона шукає її уперто, аж поки не знайде. А знайшовши, скликає друзів і сусідів, кажучи: радійте зі мною, бо я взяла вісімку, а прикупила козирного короля з тузом; так давайте сюди ці карти. Ви всі програли.

Однорічникові Мареку таки справді йшла карта до рук. Тоді як інші били один одного козирями, Марек усі їхні козирі весь час побивав найвищим козирем, так що його партнери один за одним програвали, а він брав ставку за ставкою, волаючи до переможених:

— І землетруси великії будуть у різних місцях, і голод, і чума, і чуда з неба великії.

Нарешті карти обридли, і вони кинули грати після того, як телефоніст Ходоунський програв свою платню за півроку вперед. Він був страшно пригнічений цим, а однорічник домагався від нього розписки в тому, що фельдфебель-рахівник Ванек повинен видати платню Ходоунського йому, Мареку.

— Ти Ходоунський, не бійся, — підбадьорював нещасного Швейк. — Якщо ти народився в щасливу годину, то поляжеш у першому ж бою, і Марек лише підітреться твоєю розпискою. Підпиши.

Цей натяк зачепив Ходоунського, і він сказав упевнено:

— Мене не вб’ють, бо я телефоніст, а телефоністи завжди сидять у бліндажі, а дроти натягають і шукають пошкодження тільки після бою.

Однорічник зазначив, що. навпаки, саме телефоністам завжди загрожує найбільша небезпека, бо ворожа артилерія уїдається головним чином на телефоністів. Ніякий бліндаж не захистить телефоністів від небезпеки: якби вони навіть закопалися на десять метрів під землю, то ворожа артилерія і там їх знайде. Телефоністи буцімто тануть, як сніг навесні. Про це свідчить той факт, що, коли він покидав Брук, там саме розпочали двадцять восьмі курси для телефоністів.

Ходоунський зажурено дивився перед себе. Він ледве не плакав. Це примусило Швейка мовити йому кілька втішних слів:

— Нічого не скажеш, здорово ти пошився у дурні. Ходоунський ласкаво відповів:

— Киш, тітусю!

Однорічник поглянув на літеру «Х» у своїх нотатках з історії батальйону.

— Ходоунський, гм… Ходоунський? Ага, ось і він: «Телефоніст Ходоунський засипаний під час вибуху міни. Він телефонує із своєї могили до штабу: «Вмираю. Вітаю наш батальйон з перемогою».

— Цього з тебе вистачить? — спитав Швейк. — Чи, може, хочеш чимось доповнити? А пам’ятаєш того телефоніста з «Титаніка», який, коли вже пароплав ішов на дно, безнастанно телефонував униз до затопленої кухні, коли вже даватимуть обід?

— Я нічого не маю проти, — сказав однорічник. — Як хочете, передсмертні слова Ходоунського можна доповнити. Він на завершення вигукує в телефон: «Вітайте від мене нашу «залізну бригаду!»

4. MARSCHIEREN! MARSCH![318]

Коли приїхали до Санока, то виявилося, що в вагоні, де містилася польова кухня одинадцятої маршової роти і де, наївшись донесхочу, кректав Балоун, мали рацію, коли говорили, що буде вечеря і солдатам навіть видадуть хліб за всі голодні дні. Виявилось також, що саме в Саноку перебуває штаб «залізної бригади», до якої, згідно зі своєю метрикою, належав батальйон дев’яносто першого полку.

Якщо взяти до уваги, що залізничний зв’язок із Львовом і далі на північ аж ген до Великих Мостів не був перерваний, залишалось незрозумілим, чому штаб східної дільниці фронту склав таку диспозицію, за якою «залізна бригада» концентрувала маршові батальйони за сто п’ятдесят кілометрів від лінії фронту, яка в той час проходила від міста Броди до річки Буг і вздовж неї на північ, аж до Сокаля.

Це надзвичайно цікаве стратегічне питання було розв’язане дуже простим способом, коли в Саноку капітан Сагнер пішов до штабу бригади доповісти про прибуття маршового батальйону.

Черговим