Пригоди бравого вояка Швейка - Ярослав Гашек

Жупайдія, жупайдас,

Не покине господь нас:

Хоч і кине у багно,

Та не дасть піти на дно,

І з лісів густих, аж страх,

Випровадить нас на шлях.

Жупайдія, жупайдас,

Не покине господь нас!

Минули станцію Щавне, і в видолинках знову почали з’являтися невеликі військові кладовища. З поїзда було видно камінний хрест з безголовим Ісусом Христом, який позбувся голови під час бомбардування залізничної колії.

Поїзд набирав швидкість і мчав униз долиною до Санока. Обабіч до самого обрію тяглися численні зруйновані села.

Біля Кулашної внизу, в річці, лежав розбитий поїзд Червоного Хреста.

Балоун витріщив очі, його особливо вразили розкидані внизу частини паровоза. Димар угруз у залізничний насип і стирчав звідти, наче дуло «двадцятьвісімки».

Це видовище привернуло увагу всього вагона, де їхав Швейк. Більш за всіх розхвилювався кухар Юрайда:

— Та невже ж вільно стріляти по вагонах Червоного Хреста?

— Не вільно, але буває, — відповів Швейк. — Прицілилися добре, а потім кожен зможе відбрехатися, що це було вночі і червоного хреста не помітили. Та взагалі на світі багато чого не вільно робити, але ж роблять. Головне, спробувати зробити те, чого не можна робити. Під час імператорських маневрів під Пісеком прийшов наказ, що в поході забороняється зв’язувати вояків «козлом». Але наш капітан додумався, як це все ж таки зробити, бо справді наказ був ні в тин ні в ворота. Адже кожному зрозуміло, що зв’язаний «козлом» вояк не зможе марширувати. І він, не порушуючи цього наказу, розумно його обійшов, він попросту розпорядився зв’язаних «козлом» солдатів кидати на обозні вози. Таким чином вони марширували далі. Або, наприклад, такий випадок, що стався на нашій вулиці п’ять чи шість років тому. В одному будинку на другому поверсі мешкав такий собі пан Карлік, а на третьому — студент консерваторії Мікеш, дуже порядна людина. Він страх як любив жінок і почав, між іншим, бігати за донькою цього пана Карліка, що мав транспортну контору, кондитерську, а також десь у Моравії палітурну майстерню під чужим прізвищем. Коли пан Карлік довідався, що студент із консерваторії бігає за його донькою, він завітав до нього на квартиру і сказав: «Ви, сякий-такий голодранцю, і мріяти не смійте, щоб одружитися з моєю дочкою. Я за вас її не віддам». — «Гаразд, — відповів йому пан Мікеш, — ні, так ні, що ж мені робити, не вішатися ж?» За два місяці знов приходить до нього пан Карлік разом із жінкою, і обоє в один голос репетують: «Негіднику, ви збезчестили нашу доньку!» — «Звичайно, — відповів він, — я, вельможна пані, дозволив собі її зіпсувати». Тоді пан Карлік почав на нього кричати, що було вже зовсім не до речі. Він, мовляв, його попереджував, що не дозволить такому лайдакові одружуватись з його донькою, але той йому відповів, мовляв, правильно, він її не візьме, а про те, що він може з нею робити, тоді не було й мови. Про це тоді й не говорили, а щодо одруження, то він слова дотримує, хай не турбуються, він її не візьме, в нього твердий характер, а не такий, куди вітер віє. Він, мовляв, завжди дотримує слова і коли вже щось сказав, то це для нього закон. А якщо його будуть переслідувати, то він анітрішечки не боїться, бо в нього совість чиста. Ще небіжка мамуня на смертельній постелі заклинала його, щоб ніколи в житті не смів брехати, і він, мовляв, їй пообіцяв і навіть дав на це руку, а така присяга непорушна. В його родині, каже, взагалі ніхто ніколи не брехав, він і в школі завжди мав найкращі оцінки з поведінки. Так ото бачите на цьому прикладі: хоч дечого не вільно робити, але все ж таки можна. Шляхи можуть бути різні, але всі хай прагнуть до єдиної мети.

— Любі друзі, — сказав однорічник, що старанно записував свої враження. — В усьому поганому є щось і добре. Цей висаджений у повітря, напівспалений і скинутий з насипу поїзд Червоного Хреста збагатить у майбутньому славну історію нашого батальйону новим геройським подвигом. Уявляю собі, що десь приблизно шістнадцятого вересня, як я вже собі намітив, з кожної роти нашого батальйону зголоситься кілька простих солдатів під командою капрала пустити в повітря ворожий бронепоїзд, який нас обстрілює і перешкоджає переходу через ріку. Вони, переодягнені в селянський одяг, сумлінно виконали своє завдання. Що я бачу! — вигукнув однорічник, заглядаючи в свій зошит. — Як сюди потрапив наш пан Ванек? Слухайте, пане фельдфебелю, — звернувся він до Ванека, — який чудовий розділ в історії батальйону присвячується вам. Ви вже, здається, один раз там фігурували, але це буде набагато краще і яскравіше. — Однорічник почав читати патетичним голосом. — «Геройська смерть фельдфебеля-рахівника Ванека. Здійснити відважний подвиг — висадити ворожий бронепоїзд — зголосився також і фельдфебель-рахівник Ванек, переодягнений, як і інші, в селянський одяг. Вибух його оглушив, а коли він опритомнів, то побачив себе в оточенні ворогів, які негайно відпровадили його до штабу своєї дивізії. Дивлячись смерті просто у вічі, Ванек відмовився давати будь-які відомості про розташування і сили нашої армії. Через те що він був переодягнений, його засудили як шпигуна до шибениці, але, враховуючи його високий чин, цю кару замінили розстрілом. Страта відбулася тут же, біля цвинтарного муру. Відважний фельдфебель-рахівник Ванек попрохав, щоб йому не зав’язували очей. Коли його спитали, чи має він якесь бажання, відповів: «Передайте через парламентера моєму батальйонові останні вітання, передайте: я вмираю, переконаний, що наш батальйон і далі буде йти шляхами перемоги. А ще перекажіть панові капітану Сагнерові, що, згідно з останнім наказом по бригаді, денна порція консервів збільшується на дві з половиною банки на одного солдата». Так помер наш фельдфебель-рахівник Ванек, викликавши своїм останнім реченням панічний переполох у ворога, який думав, що, перешкоджаючи нам перейти річку, він відріже нас від бази постачання і тим заподіє нам швидку смерть від голоду, а разом з тим і деморалізацію в наших лавах. Про спокій, з яким він дивився смерті у вічі, свідчить той факт, що Ванек перед стратою грав з ворожими штабними офіцерами в карти. «Мій виграш передайте Російському Червоному Хресту», — сказав він, стоячи перед дулами гвинтівок. Це благородство і великодушність зворушили військових до сліз».

— Пробачте, пане Ванеку, — вів далі однорічник, — що я дозволив собі розпоряджатися вашими виграними грішми. Я спочатку думав цю суму віддати Австрійському Червоному Хресту, але, зрештою,