Пригоди бравого вояка Швейка - Ярослав Гашек

Напівзруйнована водогінна вежа, дерев’яна будка залізничного сторожа і взагалі все, що мало якісь стіни, було продірявлене кулями, як решето. Враження від радостей війни доповнювалося стовпами диму, що підіймався над пагорбами, немовби там горіло ціле село або відбувались великі воєнні операції. А насправді там палили холерні і дизентерійні бараки, на превелику радість панам, які брали участь в обладнанні цього лазарету під протекторатом ерцгерцогині Марії і крали та напихали собі кишені, виставляючи фальшиві рахунки за побудову неіснуючих холерних і дизентерійних бараків.

Тепер одна група бараків розплачувалась за всі інші, а в смороді підпалених сінників підносилося до неба все злодійство ерцгерцогського протекторатства.

За вокзалом на скелі німці з рейху встигли поставити пам’ятник полеглим бранденбуржцям з написом «Den Helden von Lupkapass»[314], з великим німецьким одноголовим орлом, вилитим з бронзи, причому на п’єдесталі було зазначено, що цей орел зроблений з російських гармат, здобутих при звільненні Карпат німецькими полками.

В такій дивній і ще не звичній атмосфері батальйон відпочивав по обіді у вагонах, а капітан Сагнер з батальйонним ад’ютантом ніяк не могли умовитися за допомогою шифрованих телеграм з базою бригади, куди далі має прямувати батальйон. Депеші були настільки невиразні, що з них можна було тільки зрозуміти, нібито ешелонові зовсім не належало їхати на Лупківський перевал, а треба було рухатись зовсім в іншому напрямі від Нового Міста під Шятором, бо в телеграмах згадувалися міста Чоп — Унгвар[315] — Кіш-Березна — Ужок. {194}

Через десять хвилин виявилося, що там у бригаді штабний офіцер — якийсь бовдур: надсилає шифроване запитання, чи це говорить восьмий маршбатальйон сімдесят п’ятого полку (військовий шифр Г-3). Бригадного бовдура дуже здивувала відповідь, що йдеться про сьомий маршовий батальйон дев’яносто першого полку, який запитує, хто дав наказ їхати через Мукачів по воєнній залізниці на Стрий, тоді як їхній маршрут через Лупківський перевал на Санок до Галичини.

Бовдур страшенно дивується, що йому телеграфують із Лупківського перевалу, і посилає шифровку: «Маршрут не змінений, на Лупківський перевал — Санок, до дальших наказів».

Після повернення капітана Сагнера в штабному вагоні розгортаються дебати про безладдя і чути певні натяки, мовляв, коли б не було німців з рейху, уся східна військова група була б як без голови.

Поручник Дуб намагається захистити безладдя австрійського штабу і патякає про те, що ця територія була спустошена недавніми боями і залізничну колію не можна було належно впорядкувати.

Всі офіцери дивляться на нього співчутливо, немовби хочуть сказати: «Цей пан не винен, що він такий придуркуватий». Не зустрівши заперечень, поручник Дуб розбазікався про надзвичайне враження, яке на нього справила ця зруйнована війною країна. Це, мовляв, свідчить про силу залізного кулака нашої армії. Йому знову ніхто не відповів, і він повторив: «Так, немає жодного сумніву: росіяни тут відступали в цілковитій паніці».

Капітан Сагнер вирішує, що, коли вони сидітимуть в окопах і ситуація буде найнебезпечніша, він при першій нагоді пошле поручника Дуба як командира розвідки за Дротяні загородження для рекогносцировки ворожих позицій, і, виглядаючи разом з надпоручником Лукашем з вікна вагона, шепоче йому:

— І понаносив дідько сюди на нашу голову всяку цивільну шушваль. Чим освіченіший, тим дурніший.

Здається, поручник Дуб ніколи не замовкне. Він розповідає офіцерам усе, що читав у газетах про карпатські бої й про боротьбу за карпатські перевали під час австрійсько-німецького наступу на Сані. {195}

Оповідає про це так, немов він не тільки брав участь у тих боях, але навіть особисто керував усіма операціями.

Особливо відворотні були його висловлювання такого, приміром, змісту: «Потім ми пішли на Буковське, щоб закріпити за собою лінію Буковське — Динув, підтримуючи зв’язок з бардейовською групою біля Великої Полянки, де ми розбили Самарську дивізію ворога».

Надпоручник Лукаш уже не міг витримати й зауважив на адресу поручника Дуба: «Про що ти, мабуть, говорив ще перед війною зі своїм окружним начальником».

Поручник Дуб недобре зиркнув на надпоручника Лукаша і вийшов з вагона.

Військовий ешелон стояв на насипі, а в долині, за кілька метрів, під укосом, лежали різні речі, що їх кинули, відступаючи, російські солдати, які, очевидно, бігли цим ровом. Тут були заржавілі чайники, горщики, патронташі, і всюди валялись мотки колючого дроту і закривавлені смужки марлевих бинтів та вата. В одному місці над ровом стояла група солдатів, і поручник Дуб одразу ж помітив серед них Швейка, який щось розповідав.

Він пішов туди.

— Що тут сталося? — почувся суворий голос поручника Дуба, який зупинився прямо перед Швейком.

— Насмілюсь доповісти, пане лейтенанте, — відповів Швейк за всіх, — ми дивимося.

— Куди ви дивитесь? — гримнув поручник Дуб.

— Насмілюсь доповісти, пане лейтенанте, ми дивимося вниз, у рів.

— А хто вам дозволив?

— Насмілюсь доповісти, пане лейтенанте, це бажання нашого пана полковника Шредера з Брука. Коли ми від’їздили на фронт, він у своїй прощальній промові сказав, щоб ми, коли будемо проходити місця бойовищ, звертали увагу на те, як розгортався бій, щоб мати якусь користь для себе. І ось тут, пане лейтенанте, в цьому кюветі, ми бачимо, скільки речей доводиться кидати воякові, коли він тікає. Ми бачимо, насмілюсь доповісти, пане лейтенанте, як це нерозумно, коли солдат тягне за собою всілякі непотрібні причандали. Це його тільки зайве обтяжує, і він передчасно втомлюється. Коли він тягне на собі такий тягар, йому важко воювати.

У поручника Дуба раптом блиснула надія, що ось нарешті він зможе спровадити Швейка під воєнно-польовий суд за антимілітаристичну, протидержавну пропаганду, і тому він швидко спитав:

— Отже, ви гадаєте, що солдат повинен кидати патрони або багнет, щоб вони валялися десь у вирві, як онде там?

— О ні, ні в якому разі, насмілюсь доповісти, пане лейтенанте, — відповів Швейк, приємно посміхаючись. — Будьте ласкаві поглянути туди вниз, на той кинутий нічний горщик.

І справді, під насипом на купі черепків нахабно валявся горщик з пооббиваною емаллю і роз’їдений іржею. Всі ці речі, вже не придатні для домашнього господарства, складав тут начальник вокзалу, напевно, як матеріал для дискусій археологів майбутніх сторіч, які надибавши на цю купу, зовсім отетеріють, а діти в школах будуть вивчати вік емальованих нічних горщиків.

Поручник Дуб задивився на цю річ, і йому залишалося тільки констатувати, що це справді один з отих інвалідів, які свою юність провели під ліжком.

На всіх це