Пригоди бравого вояка Швейка - Ярослав Гашек
— Якби вас оце почув Швейк, — зауважив фельдфебель-рахівник Ванек, — він одразу ж навів би який-небудь приклад.
Швейк негайно зреагував на своє ім’я і промимрив:
— Hier![307] — Та, виявивши таким способом свою військову дисциплінованість, він одразу ж захріп знову.
В прочинених дверях вагона з’явилася голова поручника Дуба.
— Швейк тут? — спитав.
— Спить, насмілюсь доповісти, пане лейтенанте, — відповів однорічник.
— Якщо я питаю Швейка, ви, однорічнику, повинні зараз же скочити й покликати його.
— Не можна, пане лейтенанте, він спить.
— То збудіть його! Я дивуюся, однорічнику, як це вам одразу ж не спало на думку. Ви повинні проявляти більше послужливості перед своїми начальниками. Ви мене ще не знаєте, але ви мене ще взнаєте.
Однорічник почав будити Швейка.
— Швейку, горить, уставай!
— Коли горіли Одколкові млини, — забурмотів Швейк, перекидаючись на другий бік, — приїхали пожежники аж з Височан…
— Як зволите бачити, — сказав спокійно однорічник поручникові Дубові, — я його буджу, але нічого не виходить.
Поручник Дуб розлютився:
— Як ваше прізвище, однорічнику?
— Марек.
— Ага, так це ви той однорічник Марек, що не вилазив з арешту, чи не так?
— Справді, пане лейтенанте, я, так би мовити, пройшов однорічний курс у криміналі і був реабілітований, а саме: після звільнення з дивізійного суду, де виявилася моя невинність, мене призначено батальйонним історіографом і мені залишили звання однорічника.
— Довго ви ним не будете, — сатанів поручник Дуб, увесь червоний як варений рак. Колір обличчя в нього мінявся так швидко, нібито хтось бив його по щоках. — Я вже прикладу до цього свою руку!
— Дуже прошу, пане лейтенанте, записати мене на рапорт, — серйозно сказав однорічник.
— Ви зі мною не жартуйте, — гаркнув поручник Дуб, — я вам покажу рапорт. Ми ще зустрінемося. Вам не здорово відгукнеться, бо ви мене взнаєте, коли ще дотепер не знаєте.
Поручник Дуб розгнівано відійшов від вагона, забувши в роздратуванні про Швейка, хоч ще хвилину тому мав намір покликати його і наказати: «Ану, дихни на мене!» Це мав бути останній засіб піймати Швейка на недозволеному вживанні алкоголю. Але тепер уже було пізно, бо, коли за півгодини поручник Дуб схаменувся і знову повернувся до вагона, солдатам роздали чорну каву з ромом.
Швейк уже встав і на голос поручника Дуба вистрибнув з вагона, як сарна.
— Дихни на мене! — вереснув поручник Дуб.
Швейк видихнув на нього увесь вміст своїх легенів, немов гарячий вітер поніс у поле запах горілчаного заводу.
— Чим від тебе, драбуго, тхне?
— Насмілюсь доповісти, пане лейтенанте, від мене тхне ромом.
— Отже, бачиш, голубчику, — переможно вигукнув поручник Дуб. — Нарешті я тебе накрив.
— Так, пане лейтенанте, — сказав Швейк без найменшого занепокоєння. — Саме хвилину тому ми дістали ром до кави, і я випив спочатку ром. Та якщо, пане лейтенанте, є якесь нове розпорядження і треба пити спочатку каву, а потім ром, прошу пробачити, більше це не повториться.
— А чого ти так хропів, коли я півгодини тому підходив до вагона? Таж тебе не могли добудитися.
— Насмілюсь доповісти, пане лейтенанте, я цілу ніч не спав, бо згадував ті часи, коли ми були на маневрах біля Веспрема {192} . Перший і другий армійські корпуси, що виконували роль ворога, йшли через Штірію і західну Угорщину і оточили наш четвертий корпус, а він був розквартирований у Відні та його околицях, де в нас усюди були укріплення, але вони нас обійшли І пробралися аж на міст, який наводили сапери з правого берега Дунаю. Ми готувалися до наступу, а нам на допомогу мали прийти війська з півночі, а потім з півдня від Осека {193} . Тоді зачитали наказ, що нам на допомогу йде третій армійський корпус, аби нас не розбили між озером Балатоном і Пресбургом, коли ми наступатимемо проти другого армійського корпусу. Та нічого з того не вийшло. Ми мали вже ось-ось перемогти, але просурмили відбій, і виграли ті, з білими пов’язками.
І поручник Дуб не промовив ні слова і, збентежено хитаючи головою, пішов геть, але зараз же знову повернувся від штабного вагона і гукнув Швейкові:
— Закарбуйте собі всі: настане час, і ви будете переді мною скавчати.
На більше він не спромігся і, постоявши ще трохи, попростував до штабного вагона, де капітан Сагнер допитував одного бідолаху з дванадцятої роти, якого затримав фельдфебель Стрнад. Цей солдат почав уже тепер дбати про свою безпеку в окопах і звідкись зі станції приволік оббиті бляхою дверцята від свинюшника. Солдат стояв виструнчившись, з вибалушеними від переляку очима і виправдовувався: він, мовляв хотів узяти цї дверцята з собою до траншеї як охорону проти шрапнелі, хотів убезпечитися.
Скориставшися з нагоди, поручник Дуб проголосив довгу промову про те, як треба поводитись солдатові, в чому полягають його обов’язки щодо батьківщини і монарха — верховного головнокомандувача і найвищого військового повелителя. Якщо в батальйоні є такі елементи, їх треба виполоти, покарати і позбавити волі. Це базікання було таке гидке, що капітан Сагнер поплескав винного по плечу і сказав йому:
— Біс із вами! Якщо ви справді зробили це з дурного розуму, то вдруге так не робіть. Адже це дурниці. Дверцята поставте на місце, звідки ви їх узяли, і йдіть під три чорти!
Поручник Дуб прикусив губу і вирішив, що, власне, тільки від нього залежить порятунок підірваної дисципліни в батальйоні. Тому він ще раз обійшов усю територію вокзалу і біля одного складу, де великими літерами по-угорському й по-німецькому було написано: «Курити заборонено», — надибав на якогось солдата: той сидів там і спокійно читав газету, закрившись нею так, щоб не було видно його петличок.
Дуб гаркнув на нього:
— Струнко!
Це був солдат з угорського полку, що стояв у Гум енному в резерві. Поручник Дуб трусонув його, угорський солдат підвівся і, не вважаючи навіть за потрібне козирнути, встромив газету в кишеню і рушив у напрямку шосе. Поручник Дуб, як привид, пішов слідом за ним, але солдат прискорив крок і, обернувшись, насмішкувато підвів угору руки: хай, мовляв, офіцер ні на хвилину не сумнівається, він одразу встановив його приналежність до одного з чеських полків. Потім солдат побіг і зник
