Пригоди бравого вояка Швейка - Ярослав Гашек

— Насмілюсь доповісти, пане лейтенанте, одного разу ось із таким горщиком трапилася сміховинна пригода на Подебрадському курорті. Про це оповідали у нас у шинку на Виноградах. Саме тоді в Подебрадах почав виходити журнальчик «Незалежність», його видавав подебрадський аптекар. А редактором зробили такого собі Ладіслава Гаєка з Домажлиць. Той пан аптекар, щоб не збрехати, був великий дивак. Він збирав старі горщики та інші дрібні речі й зібрав просто-таки цілий музей. Одного разу той Гаєк Домажлицький запросив у гості до Подебрадського курорту свого приятеля, що також писав до газет. Ну, вони обидва добре нажлуктилися, бо цілий тиждень не бачились. І той йому обіцяв, що за частування напише «філітон» до «Незалежності», тобто до цього незалежного журналу, від якого він залежав. І написав «філітон» про одного колекціонера, який у піску на березі Лаби знайшов старий емальований нічний горщик і, гадаючи, що це шолом святого Вацлава, наробив з ним такого галасу, що подивитися на той шолом прибув єпископ Брініх з Градця з процесією і з корогвами. Подебрадський аптекар вирішив, що це натяк на нього, і подав на Гаєка в суд.

Поручник Дуб з насолодою скинув би Швейка туди вниз, але опанував себе і загорлав на всіх:

— Годі вам гав ловити! Ви мене ще не знаєте, але горе вам, якщо мене пізнаєте. А ви, Швейку, залишіться тут, — погрозливо сказав Дуб, коли Швейк намірився з іншими йти до вагона.

Вони залишилися віч-на-віч. Поручник Дуб обмірковував, що б йому такого страшного сказати, але Швейк випередив його:

— Насмілюсь доповісти, пане лейтенанте, добре, якби така погода протрималася. Вдень не дуже гаряче, а вночі теж вельми приємно, так що це найзручніша пора воювати.

Поручник Дуб видобув револьвер і спитав:

— Знаєш, що це таке?

— Насмілюсь доповісти, пане лейтенанте, знаю. Пан обер-лейтенант Лукаш має якраз такий самий.

— Так ти, голодранцю, запам’ятай, — поважно із гідністю сказав поручник Дуб, засовуючи назад револьвер, — що з тобою могло б трапитися щось дуже неприємне, коли б ти вів далі свою пропаганду.

Поручник Дуб обернувся і пішов, повторюючи про себе: «Це я йому дуже добре сказав: пропаганду. Так, пропаганду!»

Раніш ніж улізти до свого вагона, Швейк ще хвилину прогулювався, буркочучи собі під ніс:

— Куди ж мені його зарахувати?

І чим далі, тим ясніше в свідомості Швейка виникала назва «півпердун».

У військовому лексиконі слово «пердун» віддавна дуже охоче вживалося, і цією почесною назвою нарікали головним чином полковників або літніх капітанів і майорів. Це було вищим ступенем уживаного назвиська «паршивий дідок». Без цього епітета слово «дідок» було ласкавою назвою старого полковника або майора, який багато горлав, але любив вояків і боронив їх у суперечках з іншими полками, особливо коли йшлося про чужі патрулі, які витягали його солдатів з шиночків, якщо вони не мали дозволу швендяти о цій порі поза казармами. «Дідок» піклувався про своїх солдатів: обід, наприклад, мусив бути добрий. Проте він неодмінно мав якогось коника: причепиться до чогось, і нема на нього впину. Тому його й називали «дідком».

Та коли «дідок» безпричинно присікувався і до солдатів, і до старшин, придумував для них нічні військові вправи й усякі подібні речі, його називали «паршивим дідком». З «паршивого дідка» як вищий ступінь злобної причепливості та ідіотизму розвинулося слово «пердун». Це слово втілювало в собі все. Але між цивільним «пердуном» і військовим «пердуном» була велика різниця. Перший, цивільний, — теж начальник, і його в установах повсюди так називають і кур’єри, і дрібні службовці. Це філістер-бюрократ, який присікується до того, що, скажімо, чорнило не зовсім висушене промокашкою, то ще щось інше. Це взагалі тип пришелепуватого дурня в людському суспільстві, баран, який удає з себе дуже мудрого, хизується, буцімто все розуміє, все може пояснити і до того ж на всіх ображається.

Хто був у армії, той, звичайно, розуміє, яка різниця між таким цивільним типом і «пердуном» у мундирі. Тут це слово означало «дідка», який був справді «паршивим», ліз усюди, як оса, а проте пасував перед кожною перешкодою, солдатів не любив і марно з ними боровся. Не вмів здобути собі авторитету, який мав «дідок» і навіть «паршивий дідок».

У деяких гарнізонах, як, наприклад, у Тріденті, замість «пердун» говорили «наш старий смердюх».

У всіх випадках ішлося про літню особу, і коли Швейк подумки назвав поручника Дуба «півпердуном», то він вивів це зовсім логічно, бо й за віком, і за чином, і взагалі за всіма іншими прикметами поручникові Дубові до «пердуна» бракувало п’ятдесяти процентів.

Повертаючися з цими думками до свого вагона, Швейк зустрів денщика Кунерта з опухлим обличчям. Він бубонів щось незрозуміле, ніби щойно налетів на пана поручника Дуба, який з доброго дива натовк йому морду, бо, мовляв, він пересвідчився на фактах, що Кунерт підтримує зв’язок із Швейком.

— У такому випадку, — спокійно сказав Швейк, — підемо подавати рапорт. Австрійський солдат повинен зносити ляпаси лише в певних випадках, але той твій пан перейшов усі межі, як говорив старий Євгеній Савойський: «Від цього до цього». Тепер ти повинен іти з рапортом, а якщо не підеш, то я тобі також наб’ю морду, щоб ти знав, що таке дисципліна в армії. В Карлінських казармах був свого часу один лейтенант, на прізвище Гауснер. Він мав денщика і теж лупив його по пиці, та ще й ногами копав. Одного разу він цьому денщикові так набив пику, що той зовсім від цього отетерів і пішов з рапортом. А під час рапорту все переплутав і заявив, нібито його били ногами. Ну, його пан довів, що він бреше, бо в той день він його не копав, а лише набив йому пику. І, безумовно, цього злощасного денщика за брехливу скаргу замкнули на три тижні. Але це справи не міняє, — вів далі Швейк. — Це зовсім так, як нам завжди казав студент медик Гоубічка. Він говорив, що однаково, кого різатимуть у моргу, чи людину, яка повісилася, чи людину, яка отруїлася. Я йду з тобою. Кілька ляпасів на війні мають велике значення.

Кунерт до краю замакітрився й дозволив Швейкові завести себе до штабного вагона.

Поручник Дуб, вихилившись з вікна, вереснув:

— А вам, голото, чого тут треба?

— Тримай себе достойно, — напучував Швейк Куверта, підштовхуючи його до вагона. В коридорі з’явився надпоручник Лукаш, а за ним капітан Сагнер.

Надпоручник Лукаш, який уже пережив стільки неприємностей через Швейка, дуже здивувався, бо обличчя Швейка втратило свою