Розкоші і злидні куртизанок - Оноре де Бальзак
— Всі листи! — сказав пан де Гранвіль, — але ви обіцяли врятувати розум пані де Серізі. Чи ви справді можете це зробити? Це не нахваляння?
— Я надіюсь це зробити, — скромно відповів Жак Коллен.
— Добре, їдьмо зі мною, — сказав граф Октав.
— Ні, пане, — сказав Жак Коллен, — я не поїду в кареті поруч із вами... Я ще каторжник. Якщо я маю бажання служити правосуддю, то не почну зі знеславлення його... Їдьте до пані графині, я приїду туди через кілька хвилин після вас... Попередьте її, що прийде найкращий друг Люсьєна, абат Карлос Еррера... Дожидання мого приходу неодмінно справить на неї враження і сприятиме кризі. Ви дозволите мені ще раз удати іспанського священика; це для того, щоб зробити велику послугу!
— Я вас там побачу після четвертої години, — сказав пан де Гранвіль, — бо мушу поїхати зі зберігачем печатки до короля.
Жак Коллен пішов до своєї тітки, яка чекала його на Квітковій набережній.
— То оце ти віддав себе в руки “двірника”? — сказала вона.
— Так.
— Ризиковано!
— Ні, я завдячую життям бідоласі Теодору, і він буде помилуваний.
— А ти?
— Я буду тим, чим мушу бути. Переді мною і далі тремтітимуть всі наші. Проте, треба братись до справи.
Піди скажи Паккарові, щоб він пустився берега, і хай Європа виконує мої накази.
— Дурниці, я вже знаю, що робити з Гонорою! — сказала грізна Жакліна. — Я не гаяла часу тут серед левкоїв.
— Джінетту, цю корсиканську дівчинку, треба знайти до завтрашнього ранку, — сказав Жак Коллен, усміхаючись до своєї тітки.
— Треба мати який-небудь слід.
— Ти матимеш його від Манон-Білявої, — відповів Жак.
— Маємо ще сьогоднішній вечір, — відповіла тітка. — Ти поспішаєш, як той півень... Є пожива?
— Я хочу перевершити з перших своїх кроків найкраще з того, що робив Бібі-Люпен. Я вже побалакав трошки з отим страхіттям, що вбило Люсьєна, і живу тільки для того, щоб помститись йому. Ми будемо, завдяки нашому становищу, однаково озброєні, однаково підтримувані. Мені треба буде кілька років, щоб вразити цього негідника; але він буде вражений у саме серце.
— Він, напевне, обіцяв тобі того ж пса від тієї ж суки, — сказала тітка, — адже він узяв до себе дочку Пейрада — знаєш, оте дівча, яке продали пані Нуррісон?
— Наше перше завдання — дати йому слугу.
— Це буде важко, він, безперечно, розуміється на цьому, — сказала Жакліна.
— Ну, що ж, ненависть допомагає жити! До праці!
Жак Коллен узяв фіакр і негайно поїхав на набережну Малаке, у маленьку кімнату, де він жив; в ній був вхід окремо від квартири Люсьєна. Швейцар дуже здивувався, побачивши його, і хотів розповісти йому про події, які відбулись.
— Я все знаю, — сказав йому абат. — Я був скомпрометований, не зважаючи на святість мого звання, але завдяки втручанню іспанського посла мене звільнено.
Він жваво пішов до своєї кімнати і взяв схований в обкладинці молитовника лист, адресований Люсьєном пані де Серізі, коли пані де Серізі виявила до нього неласку, побачивши його в Італійській опері з Естер.
У розпачі, вважаючи себе занапащеним навіки, Люсьєн не послав листа; але Жак Коллен прочитав цей шедевр, і тому, що все написане Люсьєном було для нього священним, він заховав лист у свій молитовник заради поетичних висловів цього суєтного кохання. Коли пан де Гранвіль говорив йому про становище, в якому була пані де Серізі, цей проникливий чоловік справедливо подумав, що розпач і безумство цієї вельможної дами мають за причину сварку, яку вона припустила між собою і Люсьєном. Він знав жінок так само, як судді знають злочинців, він угадував найпотайніші рухи їх серця, і відразу подумав, що графиня повинна почасти приписувати смерть Люсьєна своїй суворості та гірко собі дорікати. Очевидно, чоловік, оточений її коханням, не полишив би життя. Думка, що її кохали, не зважаючи на її суворість, могла повернути їй розум.
Якщо Жак Коллен був великим полководцем для каторжників, то треба визнати, що він був і не менш великим лікарем душ. Поява цієї людини в домі Серізі була одночасно ганьбою і надією. У маленькій вітальні біля спальні графині було кілька осіб, — граф, лікарі; проте, щоб не зробити на своїй честі будь-якої плями, граф де Бован відіслав усіх і лишився сам з своїм другом. Для віце-президента державної ради, члена приватної ради досить чутливим ударом було бачити, як входить ця похмура і темна особа.
Жак Коллен змінив костюм. Він надягнув штани і сюртук з чорного сукна; його хода, погляди, жести — все було цілком пристойне. Він вклонився обом державним мужам і спитав дозволу увійти в спальню графині.
— Вона чекає вас нетерпляче, — сказав пан де Бован.
— Нетерпляче?.. Вона врятована, — сказав цей жахливий чарівник.
Дійсно, після півгодинної розмови Жак Коллен відчинив двері і сказав:
— Ідіть, пане граф, вам уже нема чого побоюватись фатального кінця.
Графиня тримала лист на серці, вона була спокійна і, здавалось, примирилася сама з собою. Побачивши це, граф не міг стримати виразу щастя.
“Отакі вони, ці люди, що вирішують нашу долю і долю народів! — подумав Жак Коллен, знизавши плечима, коли обидва друга увійшли в спальню. — Невчасне зітхання жінки вивертає їх розум, немов рукавичку. Вони здатні розгубитись від погляду жінки. Спідниця трошки коротша або трошки довша, — і вони бігають по всьому Парижу в розпачі. Примхи жінки впливають на цілу державу! О! Скільки сили набуває чоловік, коли він зумів уникнути, як я, цієї дитячої тиранії, цієї чесності, яку руйнує пристрасть, цієї невинної злості, цих дикунських хитрощів! Жінка, з її здібностями ката, з її обдарованнями мучительки, є й завжди буде загибеллю для чоловіка. Ось генеральний прокурор, міністр, — всі вони засліплені, все вони ламають заради листів герцогині чи дівчинки, або