Розкоші і злидні куртизанок - Оноре де Бальзак

Пан де Гранвіль нахилив голову.

— Зійшовши у подвір’я, я знайшов винуватців злочину в Нантеррі; мій молоденький товариш по кайданах перебував під загрозою гільйотини за мимовільну співучасть у цьому злочині, — провадив Жак Коллен. — Я дізнався, що Бібі-Люпен обдурює правосуддя, що один з його агентів — вбивця родини Кротта. Чи це не провіденціально, як ви кажете? Отже, я побачив, що маю змогу зробити щось добре, віддати свої здібності, свій сумний досвід на службу суспільству, бути корисним, замість того, щоб бути шкідливим, — і я наважився покластись на ваш розум, на вашу добрість.

Вигляд щирості, наївності, простота в цій людині, яка сповідалась у висловах, позбавлених гіркості, тієї філософії пороку, що досі робила його сповідь такою жахливою, — все це могло примусити повірити в переродження. Це вже був не він.

— Я так вірю вам, що хочу віддатись цілком на вашу волю, — провадив він з покорою покутника. — Ви бачите мене на роздоріжжі трьох доріг: самогубство, Америка або вулиця Жерюзалем. Бібі-Люпен багатий, він віджив своє; це дволичний чиновник, і, якби ви дозволили мені діяти проти нього, я б його застукав на гарячому протягом тижня. Якщо ви дасте мені місце цього негідника, то зробите цим велику послугу суспільству. Мені вже нічого не треба (я буду чесним). Я маю всі якості, потрібні для цієї посади. Освіта в мене більша, ніж у Бібі-Люпена; я дійшов до класа риторики. Я не буду таким дурним, як він — коли я схочу, в мене гарні манери. В мене нема іншого бажання, як бути елементом порядку і кари, замість того, щоб бути самим пороком. Я вже нікого не затягатиму у велику армію пороку. Захопивши на війні генерала з ворожого табору, — чи не так, пане? — його не розстрілюють, йому повертають шпагу, і дають йому місто замість в’язниці. Ну, то я — генерал від каторги, і я капітулюю... Мене перемогло не правосуддя, а смерть... Сфера, в якій я хочу діяти і жити, єдина, яка для мене придатна сфера, і в ній я розгорну ту силу, яку в собі відчуваю... Вирішуйте...

І Жак Коллен стояв у покірній і скромній позі.

— Ви віддаєте ці листи в моє розпорядження? — спитав генеральний прокурор.

— Ви можете надіслати по них, їх передадуть посланій вами особі.

— Як саме?

Жак Коллен читав у серці генерального прокурора і провадив далі свою гру.

— Ви обіцяли мені замінити смертну кару Кальві на двадцять років каторжних робіт. О! Я вам нагадую про це не для того, щоб скласти договір, — жваво додав він, побачивши рух генерального прокурора, — але це життя повинно бути врятоване з інших причин: хлопець невинний...

— Як я можу одержати листи? — спитав генеральний прокурор. — Моє право і обов’язок дізнатися, чи справді ви така людина, як кажете. Я хочу мати вас без жодних умов.

— Надішліть довірену людину на Квіткову набережну; вона побачить на порозі залізної крамниці під вивіскою “Щит Ахілла”...

— Фірма “Щита”?

— Там, — сказав Жак Коллен з гіркою усмішкою, — мій щит. Ваша людина знайде там стару жінку, одягнену, як я вам казав, рибною перекупкою, що має гроші, а сергами у вухах, у платті багатої дами з базару. Хай він спитає пані де Сент-Естев... не забудьте слівце де... і скаже: “Я прийшов від генерального прокурора взяти те, що ви знаєте”. Негайно ви одержите три запечатані пакети.

— Там усі листи? — сказав пан де Гранвіль.

— Ну, ви хитрі! Ви недарма посідаєте свою посаду, — сказав Жак Коллен, усміхаючись. — Я бачу, що ви вважаєте мене за здатного випробувати вас і передати вам чистий папір. Ви не знаєте мене! — додав він. — Я довіряюсь вам, як син батькові.

— Вас відведуть у Консьєржері, — сказав генеральний прокурор, — і ви там чекатимете вирішення щодо вашої особи.

Генеральний прокурор подзвонив, увійшов його канцелярист, і він сказав йому:

— Попросіть сюди пана Гарнері, якщо він у себе.

Крім сорока восьми поліцейських комісарів, що, поруч з таємною поліцією, наглядають за Парижем, як сорок вісім маленьких провидінь, — від чого походить і назва “чверть ока”, яку дали їм злодії на своєму арго, бо їх четверо на кожний район, — є два комісара, прикомандировані одночасно і до поліції і до судової влади, щоб виконувати делікатні доручення, заміняти в багатьох випадках судових слідчих. Канцелярія цих двох судових чиновників — адже поліцейські комісари це судові чиновники — зветься канцелярією доручень, бо їх справді надсилають щоразу і регулярно виконувати обшуки або арешти. Ця посада потребує людини дозрілої, випробуваних здібностей, високої моральності, абсолютної мовчазності, і треба вважати за чудесну ласку провидіння для Парижа те, що завжди можна знайти подібних людей. Опис палацу правосуддя був би неповний, якби ми не згадали цих превентивних, так би мовити, судових органів, що є наймогутнішим допоміжним знаряддям правосуддя; бо хоч правосуддя внаслідок обставин втратило колишню урочистість, стару розкіш, то треба визнати, що воно виграло матеріально. Особливо в Парижі механізм напрочуд удосконалився.

Пан де Гранвіль послав пана де Шаржбефа, свого секретаря, на похорон Люсьєна; треба було його замінити в справі цього доручення вірною людиною, а пан Гарнері був одним з двох комісарів доручень.

— Пане генеральний прокурор, — провадив Жак Коллен, — я вже вам довів, що маю своє розуміння честі... Ви мене випустили, і я повернувся... Ось уже скоро одинадцята година... закінчують жалобну месу по Люсьєнові, його повезуть на кладовище... Замість посилати мене в Консьєржері, дозвольте мені супроводити тіло хлопчика до Пер-Лашез. Я повернусь до тюрми...

— Ідіть, — сказав пан де Гранвіль, і в голосі його зазвучала добрість.

— Останнє слово, пане генеральний прокурор. Гроші цієї дівчини, коханки Люсьєна, не були вкрадені. За ті короткі хвилини волі, які ви мені дали, я мав змогу допитати слуг... Я вірю їм, як ви вірите своїм двом комісарам доручень. Отже, гроші, вартість ренти, проданої мадемуазель Естер Гобсек, знайдуться в її кімнаті, коли будуть зняті печаті.