Fata Morgana - Михайло Михайлович Коцюбинський
Андрiй забув жалiтись. Вiн тiльки дивиться й слуха.
- Поглянь на мене, а я на тебе. Ти менi сивий волос покажеш, своє калiцтво, а я тобi що? Може, душу свою, що закопав у гної, як глядiв панську худобу! Я там все закопав, чим горiла душа, а ти один з другим дививсь та мовчав, бодай ви понiмiли навiки всi догола, кроти слiпi…
Овва! А що змiг би Андрiй? Чим виннi люди?
Хома встромляє в Андрiєвi очi свої, каламутнi. Гострий колючий смiх креше з них iскри, а насподi сiрожовтої гущi почина вже кипiти.
Андрiй не може змигнути, йому моторошно. Хома мовчить, та Андрiй чує, що смiх клекоче в Хомi, мов вода в казанi.
Смiх вирвався врештi, i прижмурилось сонце.
I раптом велике, гаряче обличчя присунулось ближче, до самого вуха Андрiя, вiйнуло жаром. Слова полетiли так швидко, що вiн їх ледве ловив.
- Не мiг? Нi, брешеш, мiг. Бачиш - лани… пшениця, як море… панське багатство… А ти узяв сiрник - один з коробки сiрник - i полетiли в небо дими, а на землi лишився сам попiлець… Бачиш - будинки, палаци, повно худоби, добра… а ти прийшов маленький, сiрий, як мишача тiнь, - i за тобою тiльки вугiлля…
Хома говорить все швидше i швидше, рве слово, свистить i клекоче.
- Од пана до пана… з гуральнi в сахарню… з кубла в кубло. Скрiзь, де людська кривда гнiздо собi звила, аж поки не стане гола земля…
Андрiєвi очi лiзуть на лоб, а за плечима - мурахи.
- Чуєш? - свистить Хома, - тiльки гола земля та сонце.
Хома божевiльний… Що вiн говорить? Андрiєвi треба щось одповiсти, та язик, полохливий, як заєць, тiка кудись в горло.
Повернувся нарештi, але виходить зовсiм не те, що треба.
- Бог з вами, Хомо. Хiба таке можна робити?
Хома дивиться мовчки, потому цiдить до нього згори вдолину, наче межи очi плює:
- Хам ти… Червак… Гний, пропадай, щоб i слiд твiй загинув, так наче нiколи тебе не було…
- Овва! Якi ж бо ви, Хомо…
Але Хома не слуха. Встає високий, лютий i йде в пшеницю, як в воду, а Андрiй прилип до землi, неначе торiшнiй зогнилий листок.
***
Економ свiтить до пана чолом, а на бронзовiм обличчi, де завжди блукало сонце, пан бачить якийсь неспокiй.
- А що там, Янє?
- Прошу пана, сьогоднi не можна почати жнива.
- А то чому? Хiба Ян не загадував вчора?
- Цiле село оббiгав, прошу ласкавого пана, та нiхто на роботу не вийшов. Не хочуть жати по нашiй цiнi.
- Як то не хочуть?
Пан стрепенувся. Забастовка? У нього? Пан чує образу. Вiн знає, що по селах були забастовки, але щоб в нього, коли вiн завжди був добрий для хлопа, не раз дарував спаш, а його жiнка нiколи не одмовляла хорим в порошках хiни, олiйку i арнiковiй примочцi… Вiн ще раз хоче почути:
- Як каже - не хочуть?
- Так, прошу пана.
Звичайна справа. Масти хлопа хоч медом, вiн вкусить, наче гадюка.
Пан зазирає в вiкно. Сонце тiльки що встало.
- Ну добре. От що… зараз менi на коня i духом до Ямищ. Нанять ямищан. Коли не схочуть, набав цiну.
- Слухаю пана.
- Лайдаки!
Але не встигла ранiшня тиша ковтнути ще тупiт кiнських копит, як знадвору влiтає в хату приглушений гомiн i тiльки високий жiночий голос рiже його, як поломiнь дим.
Що там?
Пан одчиняє вiкно.
Вся челядь на дворi. Пастухи навiть. Наймички з кухнi на бiгу лопотять спiдницями… Якiсь чужi люди.
- Що там за крик? Якi там люди?
Пан загортає розхристанi груди i хоче щось зрозумiти, але на нього не звертають уваги.
- Максиме! Хто там? Максиме!
Максим врештi бiжить, якийсь непевний, наляканi очi, а за ним другi.
- Це, прошу пана, не наша вина… Життя милiше за службу… Скалiчать, що тодi дiти будуть робити…
- Що таке? Ну! Говори!
В одповiдь челядь кричить гуртом:
- Як що? Забастовка. Не покинем роботи, поб'ють… Чого тут, ходiм… Гей, хлопцi, гайда… Це, пане, не наша воля…
Кров заливає пановi мозок.
- Куди ви! Сто-ять!..
Скрегнув розлючений голос, як залiзо об камiнь, i раптом зiрвався. Пан чує, що впав його голос, розбився i не сила пiдняти. Даремне. Челядь вже бiля брами, збилась в воротях, як сiра отара, яку женуть на пашу. З будинку вибiгають дiвчата i тiльки мигтять червоним до сонця. Вiд обори, спiзнившись, поспiшає один серед пустки маленький гусiй. Пiдняв руками поли, картуз насунув, батiг в'ється за ним по землi, наче гадючка, i лиша за собою кривулькою слiд.
- Куди ти? Гунцвот! - тупа ногою пан. - Назад!..
Гусiй тiльки пiддає ходу. Стоїть пан хвилину i дивиться в пустку.
- Бестiї! хлопи!..
Натягає спiшно штани i вибiга на подвiр'я.
Пусто.
Йде вздовж будинкiв. Чудно. Не його двiр. Наче чужий.
Заходить у чорну пекарню, пхає ногою дверi й кричить:
- Марино!
Нiкого.
- Олено!
Тихо.
В чорнiй пекарнi, як у кузнi. Закопченi стiни, долiвка в ямах, а кислий дух поту i рощини, як кiт лiнивий на печi, мiцно залiг в пекарнi. Оберемок дров бiля печi, розчато чистить картоплю. I все покинуто жужмом.
Пан iде далi. По подвiр'ї розтеклись гуси: гусенята коливають з ноги на ногу, наче вiтер морiжком гонить жовтi пушинки. Не вигнав, значить, на пашу. Пан хита головою. Корови так i лишились в оборi. Дверi в возовню стоять отвором, i чорна пустка вигляда звiдти, як з беззубого рота. Бричка стоїть надворi, а коло неї валяються шори. Ах ти, скотина, бидло! Пан бере шори, щоб занести на мiсце, але зараз i кида. Невже нiкого i бiля коней?
- Мусiю, гей!!
Знову тихо.
- Мусiю! Ти там?
Чудно падає голос в околишню пустку i без одповiдi гине.
Пан згортає на черевi руки i озирає подвiр'я…
Що ж се таке?
Сниться, чи справдi?
Ось тiльки двiр був як серце, що б'ється i розганяє по тiлi кров, а тепер все завмерло, спинилось, i кожнi зачиненi дверi, кожна чорна дiра отвору - наче загадка.
Пси побачили пана i вже скиглять йому пiд ноги, скачуть на груди.
Геть!
А бестiї, хлопи!
Вертає в дiм. I там скрiзь пустка. Жiнка ще спить. Вiн проходить через порожнi кiмнати, зазирає в столову, шука покоївки - анi душi.