Fata Morgana - Михайло Михайлович Коцюбинський
- Чули? будуть землю дiлити.
- Обдарують людей. Минуться злиднi.
- Земля вже наша. Скоро почнуть дiлити.
- Навiть пани гомонять: оддаймо землю.
- Пани? Не вiрте.
- Аякже!
- Звiсно, бояться.
В Маланки очi блищали.
А тут - сама земля подає голос.
Спiває Маланцi колос, смiється лука раннiми росами, дзвоном коси, кличуть городи синiм сочистим листом, тучна земля диха на неї теплом, як колись маминi груди.
А на той голос подає голос Маланчине серце, обзиваються руки, сухi i чорнi, що силу вiддали землi i в себе взяли вiд неї силу.
Часом, серед роботи, вона ставала i оглядала землю.
Котились низом ниви, стелились горбами, повнi, свiжi, багатi, та все чужi. Скiльки оком захопиш, кiнця-краю немає. А все чужi. I навiть не людськi, а панськi. Нащо йому? Куди все подiне?
Серце болiло дивитись, а вже поле потиху шептало i потiшало:
"Не журися… подiлять… подiлять"…
Думи про землю будили Маланку по ночах. Вона прокидалась, вся зрошена потом, тривожна. Їй раптом здавалось, що се неможливе. Не оддасть свого добра багач мужиковi нiколи, нiколи. У нього грошi, у нього сила, а що в мужика? Чотири кiнцi - руки та ноги. Нiчого з того не вийде, все буде, як було: довiку буде убогий на чужiм марнувать свою силу, до домовини не зазнає Маланка кращої долi, зносить Гафiйка красу i лiта по наймах, зчорнiє, зiв'яне на чужiй працi, як її мати. Тiльки й землi твоєї буде, що лопатою згорнуть на груди.
Холодним потом обливалась Маланка, вся терпла i гострим оком вдивлялась у пiтьму, наче питала: як буде? Але нiч темна, слiпа i глуха: вона вмiє тiльки мовчати. Тимчасом сподом, потай од холодної думки, ворушилася тепла, маленька i добра. Вона щось шепотiла Маланцi i вела за собою на поле.
Хвилює на сонцi нива, та божа постiль, льон процвiтає синьо, сказав би - небо задивилось в озерце, на сiножатi - вiз. Гафiйка годує дитину, а друге бiля Маланки: "бабо!..". I все те - родюча нива, вiз, конi, кубло,все те своє, рiдне, з серцем зрослося. "Що ж се я вбралась сьогоднi у сап'янцi червонi, наче у свято… бач, процвiтають на нивi, неначе мак"…
Вранцi Маланка - кого стрiла - питала:
- Не знати, будуть дiлити землю?
Ковалиху - i ту зачепила:
- Чули, серце, скоро землю нам мають давати.
- Аякже, Маласю, чула. Аякже. Тiльки в людей i розмови, одним тiльки живуть, одним i дишуть. Мiй ще з зими купив у пана одну десятину: й завдаток дав, а далi не хоче платити. Нащо, каже, маю викидать грошi, коли однаково земля буде моя. Нехай пропадає завдаток. А менi шкода й завдатку. Оце! Щоб за своє та ще й платити. I копiйки не дам. Нападаюсь на свого, щоб одiбрав, а вiн не хоче. Що з воза впало, те, каже, пропало. Будуть, будуть дiлити. Вам бiльше прийдеться, бо ви безземельнi. Коли б тiльки справедливо дiлили, щоб люди не бились помiж собою…
- Ой, коли б то дав милосердний… Звiсно, люди - божi собаки, гризуться. Спасибi вам, серце, за добре слово. Хай вам господь помагає, де тiльки лицем обернетесь…
Маланчине серце топилось, як вiск. Їй навiть чудно, що з ковалихою вони часто у сварцi.
***
Марiя сплеснула в долонi.
- Глядiть, i дядько Панас прийшли послухать!
- Хiба не можна? Може, тут щось погане говорять?
Низька корячкувата постать спинилась на хатнiм порозi, переставила довгий цiпок з корою у хату i, спершись на нього, щулила очi. Здавалось, вербовий пень витяг з землi своє корiння та причвалав мiж люди, цупкий, битий негодою, з духом землi, на якiй рiс. Стара Кандзюбиха кликала брата:
- Заходь, заходь у хату.
Всi повернули до Панаса обличчя, а чужий раптом замовк, поклав руки на стiл i заклiпав очима.
Панас все ще роздивлявся по хатi.
- Щось у вас свiтло погано горить, не розберу я зразу.
Але вiн вже пiзнав. Коло Гафiйки сидiв Олекса Безик, якого на селi звали Пiвтора Лиха. Вiн мав дiтей, як маку, i анi клаптика поля. В кутку пiдпирав стiни високий Семен Мажуга, з запалими грудьми та довгорукий, весь як складаний ножик. Вiн тiльки й жив з того, що на клишоногiй кобилi возив євреїв на вокзал. Були тут Iван Короткий i Iван Редька, Олександр Дейнека та Сава Гурчин, всi безземельнi, або такi, що їх земля не могла згодувати.
Тодi Панас переставив через порiг свої чоботища, в яких, певно, бiльше було онуччя, нiж нiг, i примостився бiля Марiї.
- А хто ж той чорнявий, що за столом?
- Се чоловiк з Ямищ,пояснила Марiя i обернула до чужого зацiкавлений вид.
- Розказуйте далi,-попрохала вона.
Той перестав клiпать очима. I всi обернулись до нього.
- Ну, значить, зiбрались ми зараз на зборню, староста з нами, так i так, пишiть приговор. Ми, ямищани, пристали на те, що нiхто з нас не буде робити в пана по давнiй цiнi. Тепер пiший робочий - рубель, а кiнний - два. Робочий день має бути коротший на четвертину.
- Ого!
- Цитьте! нехай говорить…
- Жати за шостий, а не десятий снiп, молотити за восьму, а не тринадцяту мiрку…
Осе тал добре! Голови по кутках закивали, а довгорукий Мажуга на знак повної згоди, складався i розкладався, неначе ножик.
- А як пан не пристане?
Стара Кандзюбиха пропхалась крiзь натовп i обережно зменшила у лампi свiтло.
Справдi, що буде, як пан не пристане? Чоловiк з Ямищ помовчав хвилинку, глянув навколо i одрубав:
- А не пристане, то забастовка.
Марiя сплеснула в долонi.
- Заба-стов-ка! Господи милосердний!
Панас Кандзюба хитнувся вперед, немов верба од вiтру.
- Забастовка? Як саме?
А так. Пан кличе косити, добре, карбованця в день. Не хочеш - коси собi сам. Нiхто на роботу не вийде. Настали жнива - давай нашу цiну;