Fata Morgana - Михайло Михайлович Коцюбинський

- Ха-ха! От ловко!

Смiх розкотився по хатi, з кутка в куток. Цiлi ряди коливались од нього. Смiх косив наче та клав людей в покоси. Пан в постолах! Ха-ха!

Пiвтора Лиха впрiв навiть од тої уяви: його лисина, зрошена потом, ловила й переливала блиск лампи. Пан в постолах!..

Перед очима в Панаса невiдступне стояла кумедна постать гладкого пана у постолах, сама серед поля, невмiла i безпорадна. I не легка веселiсть грала в Панасовiм серцi, а давня мужича зненависть, що знайшла своє слово.

Озуть пана в постоли!

У цьому словi була цiла картина, розкiшний план, справедливiсть людська й небесна.

Озуть пана в постоли!..

Але як се зробити?

Ба, як се зробити? Пан не дурний. Свої не схочуть, чужих покличе. Панське все зверху.

На саму думку, що чужi стали б на перешкодi, пiшли б проти громади, засвiтилися очi.

Заговорили всi разом.

Мажуга пiдняв догори руку, наче голоблю.

- Чужих не пускати! Розiгнати! Кiлками!

Го-го! такий не пустить.

Марiя сплеснула в долонi.

- Авжеж. Як не послуха - бити.

Бо вже нiкуди далi, все одно пропадати. - Хоч в яму, гiрше не буде. - Народ зголоднiв, а нiхто не подбає, їсти нiхто не дасть. - А не дасть. Як хочеш їсти - пий воду… - З'їв пiвбiди та й напийся води… - Один розкошує, а другий… Старша бiда, як розкiш. - Озуть пана у постоли…

Однак поволi уява Панасова в'яла, наче хробак точив її. Де-де? Хiба так легко змагатись з паном.

Пан не хотiв вже взувать постоли, не хтIв сам жати. Вiн знов був сильний та хитрий ворог, з яким трудно було боротись, який все переможе. Краще далi од пана i од грiха. Хiба йому земський не вибив зуба?

Панаса нiхто не слухав.

Тодi вiн почав стукать цiпком.

Чого йому треба?

Нi, пана не налякаєш. Вiн має силу. Нажене тобi повне село, i в кого ззаду було гладеньке, мережане зроблять. Тепер кричать, а тодi що? В гуртi i беззубий собака лютує. Схотiв один з другим голiруч їжака вбити. Не вб'єш, бо вколить.

Стара хазяйка знов прикрутила лампу. Коли там що буде, а гас дорогий.

Iван Короткий хтiв знати, чи всi пiдписались.

Чоловiк з Ямищ за криком не мiг нiчого сказати.

- Цитьте, цитьте, нехай говорить…

Звiсно, не всi пiдписали. Багачi не схотiли.

- Схотiли! Один бiс, що пан, що багатий мужик.

Проте до них пристали села - Пiски, Береза, Веселий Бiр.

О! Чуєте? чуєте, скiльки пристало… Тепер за нами черга. Стiймо за них, вони за нас постоять.

Пiдписать! пiдписать!

В хатi ставало душно. Дим слався по хатi, як низькi хмари, i синi хвилi, змiшанi з криком, тягло в одчиненi вiкна.

Хiба присилує хто робити в пана? Не хочеш, не йди. Нехай побачить, що не в багатствi сила, а в чорних руках. Треба всiм пристати. Усiм.

Панас Кандзюба йшов проти громади.

А вiн не згоден. Се буде бунт.

- Тю, який бунт?

- Такий, що бунт. За се не похвалять. Краще чекати прирiзки.

- Чекай, дiждешся.

- Скоро будуть землю дiлити.

Марiя сплеснула в долонi.

Хiба ж вона не казала!

На Панаса насiли. Хто буде дiлити? Може, пани?

Але Панас мiцно стояв на свому. Твердий i сiрий, як грудка землi, важкий в своїх чоботищах, вiн знав тiльки одно:

- Будуть землю дiлити.

- Та добре, добре, а поки що…

- Це буде бунт.

Ще там загнати конi у спаш на панське, вивезти нишком деревину iз лiсу, закинути вершу у панський ставок - але бунтувать проти пана цiлим селом, на се нема згоди. Буде з нього i одного зуба, що вибив земський.

- Ось бачиш… ось!

Роззявив рота i тикав пальцем, грубим i негнучким, як цурпалок з корою, у чорну дiрку на блiдих яслах.

- Бачите… ось!

Так Панаса i облишили.

***

Грiм все гуркоче, i руда хмара лiвим крилом обiйма небо. Бульбашки скачуть од крапель скрiзь по водi, а рiвчаками пливуть потоки i пiдмивають сiно. Пропало сiно! Маланка закасалась та лiзе в воду, i тодi саме Гафiйка говорить:

- Мамо. хтось стука в вiкно.

Вiкно? яке там вiкно?

Справдi щось стука.

Маланка злазить iз лави, мацає стiни, а у вiкно хтось гатить.

- Що там? Хто стука?

Маланка одчиняє вiкно.

- Йдiть на гуральню. Нещастя. Андрiй скалiчив руку.

- Нещастя! - повторяє за ним Маланка.

- Дуже скалiчив?

- Не знаю. Однi кажуть - вiдтяло руку, а другi - пальцi.

- Боже мiй, боже…

Маланка товчеться у пiтьмi, як миша у пастцi, а що хотiла зробити - не знає. Нарештi Гафiйка подає їй спiдницю.

От тобi й грiм!

Яке безконечно довге село. Там, на гуральнi, нещастя, Андрiй вмер, може, он лежить довгий i нерухомий, а тут тi хати, соннi i тихi, одну минеш, друга встає на дорозi, як безконечник. За тином тин, за ворiтьми ворота… Чутно, як худоба в оборах важко сопе та Гафiйка нерiвне дихає поруч Маланки. А гуральня далеко.

Тiльки тепер помiчає Маланка, що за нею поспiша хлопець з гуральнi.

- Ти бачив Андрiя?

Хтось чужий поспитав, а хлопець зараз говорить.

Нi, вiн не бачив, його послали. Оповiдає щось нудно i довго, аж Маланка не слуха.

Ось вже дихнула нiчна вогкiсть ставка i раптом, за поворотом, рядок осяяних вiкон рiзнув їй серце. Гуральня бухає димом i вся тремтить, ясна, велика, жива серед мертвої ночi.

На подвiр'ї купка народу, а серед неї свiтло. Андрiй помер. Вона кричить i всiх розпихає.

- Мовчи там, бабо!..

Сердитий голос її спиняє, вона раптом змовкає i лиш покiрно, як битий песик, водить очима по людях.

Їй пояснюють.

- Вiн, бачите, був в апаратнiй…

- Бiля машини, значить…

- Бiля машини, - каже Маланка.

- Держав маслянку, а шестерня раптом i того… i повернулась…

- I повернулась, - каже Маланка.

- Вiн тодi правою лап, щоб схопити маслянку, а йому чотири пальцi так i вiдтяло.

- При самiй долонi.

- Живий? - питає Маланка.

- Живий… там фершал.

Долi свiтиться свiтло, а що там роблять, який Андрiй - Маланка не знає. Тiльки тепер почула, що стогне. Значить, живий.

Врештi той самий сердитий голос гукає:

- Тут жiнка? Ну, бабо, йди…

Робочi дають їй дорогу. Вона бачить щось бiле, наче подушку, i тiльки зблизька помiчає жовте, як вiск, обличчя, якесь зсохле, маленьке, чорне, скривлений рот.

- Андрiйку, що ти зробив з собою?

Мовчить i стогне.

- Що з тобою, Андрiю?