Fata Morgana - Михайло Михайлович Коцюбинський
По вiдходi Пiдпари хазяйка млiла, наче вмирала:
- Пiшов на сход… ох, ох… щось колить у грудях… Мого люди слухають дуже… що скаже, так вже й буде.., Страх - поважають. Хотiли за старшину обрати, та мiй не хоче. Щоб не розтеклося добро без хазяйського ока… Ох, моє лишенько… ох!..
Але щось воно було так, та не так.
Пiдпара повертався сердитий.
- Чорт його знає, що сталось з народом,жалiвся жiнцi.Перше, що скажеш, всяк тебе слуха, а тепер хоч мовчи… така розпуста. Вже менi тi верховоди… Голота! тьху!..
Пiд бровами у нього лягала тiнь.
Часом збирались гостi. Холодком, в свято, приходив Скоробагатько Максим, староста сiльський, якого дражнили "вовчком", i тесть Пiдпари, Гаврило. Вони сiдали надворi, на вiльнiм повiтрi, а Гафiйка виносила з хати сало та рибу. Хазяйка, хоч було тепло, напинала на плечi кожух i теж приставала до гурту.
Вони їли i мiркували, де що вигоднiше продати, хто скiльки чого зiбрав, хто кого й як пiддурив. Рудий Максим мав звичку згортати з столу всi кришки у жменю та кидати в рот, а пiсля сала облизував пальцi. I не тому, що був голодний, а щоб не пропало. Вiн неспокiйно клiпав очима, вiчно смiявся i повертав на всi боки широкий вид з густим ластовинням. Вiн завжди на слизьке зводив спокiйну розмову.
- От скоро почне голота землю дiлити… Ха-ха! Пащо багатим стiльки землi? Щоб, значить, "усiм по сiм"… Ха-ха!.. Ти скiльки маєш? Тридцять? От двадцять три i одрiжуть. Ха-ха!..
Пiдпара не любив жартiв. Але Максима не легко було спинити. Вiн вже моргав до Гаврила.
- А вам, куме, не грiх i бiльше оддати. Нащо вам, справдi, ви вже старi, нехай голота у палки вб'ється, покушає папки.
- Атож! Що громадi, те й бабi,посмiхався криво Гаврило.Ше доведеться на старiсть за снiп заробляти.
- Ой-ой! Ще й як! Хiба забули вже жати?
Пiдпара сердивсь.
Чорта лисого вiзьмуть. Вiн i упруга не дасть. Що дiди та батьки кров'ю здобули, те нерушиме. А що надбав, то його праця, i всяким неробам зась.
- Поклав би на мiсцi, як пса, нехай би зваживсь котрий, не побоявся б грiха!
Пiдпариха загорталась в кожух i стогнала.
- Ти хоч би кращу рушницю купив… Ох, ох, боже мiй милий!.. Твоя негодяща, мотузком зв'язуєш…
- Буде й така… нащо грошi втрачати…
"Ну, цей i клаптя не випустить з рук, поки живий", - хитала головою Гафiйка.
По тих розмовах Пiдпара ставав ще похмурнiшим. Облягаючись на нiч, вiн поправляв на стiнцi рушницю i клав бiля себе сокиру.
Гафiйцi робилось страшно.
***
Небо сiє дрiбненький дощик на густе сито, а Мажуга накрив плечi мiшком i ходить селом. Згинається i розгинається, як складаний ножик.
- Чули, пан не хоче набавить цiну…
- Звiдки ти знаєш?
- Тiльки що Прокiп з людьми був в пана.
- Що ж пан?
- Як було досi, так, каже, буде й надалi. Дорожче не дасть.
- Так. Що ж нам тепер?
Мажуга пiдiймає руку, наче голоблю, стискає кулак i викидає з запалих грудей, наче з безоднi:
- Бастувать будем.
- Не схочемо ми, наймуть ямищан.
- Ямищани не пiдуть. Вони теж пiдняли цiну.
Олекса Безик виходить з свого подвiр'я, за ним по болотi скаче дiтвора, як циганчата.
Вiн на все згоден. Як забастовка, то забастовка. Гiрше не буде.
Мажуга йде далi. Його постать у сiтцi дощу то стає довша, то знов коротша, наче риба в неводi б'ється.
Маланка сховала руки пiд хвартухом i злiсно блиска очима.
- Так, людоньки, так. Лiзьте в ярмо, жнiть за тринадцятий снiп. Послужiть пановi.
I затиснула сухi, зiв'ялi губи.
- Не дiжде. Хай сам собi жне.
- Коли ж стерня коле…
Олександр Дейнека погано лає. Важкi лайки гупають скрiзь, як цiп на току.
Вiн мокне, а в хату не йде. В гуртi йому легше.
- Затявся пан, держiмось i ми.
- Проти громади нiчого не зробить.
- Не присилує жати.
- Авжеж.
- Бастуймо i край,рiшає Пiвтора Лиха.
А Мажуга вже на другiм кутку людей пiдiймає.
- Чули?
- Та чули.
- Ну, що ж?
- Як люди.
- Бастують.
- Коли бастують, то й ми пристанем.
А панська нива дрiмає, як море, у сiрозеленiй мряцi сниться їй серп.
***
Хома сидить на горбку. Андрiй бiля нього. Сонце пече. Котиться марево понад селом та нивами i танцюють у ньому - лiворуч гуральня, праворуч - двiр.
Голос в Андрiя тонкий, плаксивий. Наче милостинi просить з очей Хоми.
- Бачите, Хомо, що з мене зробили.
Але Хоминi очi каламутнi, як вода з милом. Вперлись кудись в простори i тiльки зрiдка, як на милянiй баньцi, мигне в них зелено-червоний вогник.
- Куди я тепер? До чого, як нема рук?
- Х-ха!
- Їм такi не потрiбнi. Мають здорових.
Хома мовчить.
- Що ж менi - пропадати?
- А пропадеш.
- Де ж правда на свiтi?
- Мовчи, Андрiю. Мовчи та гинь.
- Живий не хоче гинуть.
- Тепер вiн плаче, а перше радiв: гуральня! Диво яке!.. Щоб тому очi грали та танцювали зуби, хто її ставив.
Андрiй гасне вiдразу i вже бiльше до себе говорить:
- З'їли мене, пане добродзею… Взяли та й з'їли…
- А ти думав - вони пожалiють? Гляди сюди!
Хома торкає Андрiя в плече i повертає налiво. - Бачиш отих, що там! - Потому повертає його направо: - i тих, що там, багачiв, дукiв… Вони на людей капкани ставлять, як на вовка. Спiймавсь,здеруть iз тебе шкуру, оббiлують дочиста, а те, що їм непотрiбне, викинуть в гнiй.
- Правду ви кажете, Хомо, ой, правду…
- Ти собi думаєш - фабрику ставлять, фiльварок будують. А вони пута кують на людей, ставлять сiльце, щоб людську силу спiймати в нього, кров людську сточити, бодай вас сточило, як шашiль сволок…
Андрiєвi душно. Старi слова говорить Гудзь, а вони крають сьогоднi, як нагострений нiж, наче бiльма з очей стинають. На хвилину очi пробили мури гуральнi, стiни панського двору i дивляться вглиб, по-новому.
- Запоганили землю, наче короста,чує Андрiй.Скiльки Їх - жмiнька. а гляди, як насiли землi на груди, як простягають далеко руки. Здушили села своїми ланами, наче зашморгом шию, загнали в шпарку - бач, он лежать села, як купи гною на панському полi, а над ними димлять сахарнi й гуральнi та людську силу переганяють на грошi…
Андрiєвi дивно, що вiн вперше сьогоднi побачив, якi справдi маленькi, загубленi села. Наче хто розтрусив по майданi трошки соломи з воза. I теж йому дивно, що панський пастух наче