Fata Morgana - Михайло Михайлович Коцюбинський

- Що, Хомо, буде? А бач, а бач…

Але на Андрiя шипiли з Хоминих очей зеленi гадючки.

- Чого радiєш? Гадаєш, вони горiлку гнать будуть? Кров з тебе гнатимуть, а не горiлку. Хлiба схотiв? А горба не заробиш? Гляди! Кому черево наростi аж вище носа, а тобi жили тягтиме, пропади воно прахом…

- Чекайте, Хомо…

- …бодай би взялось вогнем та розвiялось попелом разом з людською кривдою…

- Чекайте ж бо, Хомо…

- Чого чекати? Вiн дума - гуральня. Домовинi тобi готують - чотири дошки та яму. Та й вже.

- А, якi ж бо ви, Хомо…

Але Гудзя годi було спинити. Вiн гнав, наче з горба

- От взяв би - р-раз, р-раз, розвалив би к бIсовiй мамi, зрiвняв би з землею, щоб i пам'ять пропала на вiки вiшнi…

Хома махав руками i тупав ногою. Кожна зморшка на безвусому видi скакала у нього, i видко було, як пiд старою свиткою корчилось тiло, наче пружина.

Андрiй з ляком дивився на Гудзя. Вiн навiть язикI забув у ротi.

Що се з Хомою? I що вiн каже? Треба ж iз чогось жити… Хiба краще отим, що крутяться на латочцi поля i не зберуть, буває, навiть насiння? Або тому, що закопає силу у панськi лани, а прийде слабiсть, калiцтво чи старiсть, то здохне, як пес пiд плотом? I що-бо вiн каже, господи боже!

Але Хома помалу одходив. Злiсть i прокльони розсипались раптом в хриплий, застуджений смiх…

- Ха-ха! Ну, ставиш пиво? Твiй могорич. Гайда до Менделя.

Андрiй осмiхнувсь винувато. Чому б не поставить? Ой як би охоче вiн сам напився на радощах пива, та…

- Вiрите, Хомо…

- Ну, ну… не маєш? Чорт iз тобою… теж "фабрикант"! Я йду…

Андрiй дивився у спину Хомi, але перше, нiж зникла похила фiгура, затихло шипiння зелених гадючок, погасли пекучi слова i одно тiльки дзвенiло в Андрiєвих грудях - гуральня!

Вiн хотiв ще раз почути те слово. Стояв перед прикажчиком i м'яв шапку в руках.

- Гуральня буде?

- Гуральня.

От. Тепер вже напевно. Вiн почув гордiсть, самоповагу, наче не панич Льольо, а сам вiн оживить мертвi стiни сахарнi, пустить в рух колеса, паси машини i людську силу.

Село, хлiбороби, земля…

Яке все бiдне, злиденне…

Кроти! Залiзли на зиму у бiлi нори, а прийде весна, почнуть мучити землю, рiзати груди. Дай, земле, покорму! А земля стогне, пiсна, безсила, подерта на латочки. I замiсть покорму дає свою кров. Не хлiб, а кукiль родить, будяки, хопту. Годуйся!..

А тимчасом голодний зростає, множиться, корчиться, як гадюка, порубана на шматочки.

Намножилось вас. Хоч би милосердний господь порiдив вас вiйною, або мором яким. Може б, легше було на свiтi…

Ну, а йому що? Вiн не має землi. Гуральня дасть йому хлiб… Хома каже дурницi.

I ти, Маласю, дурно смiялась. Казав Андрiй Волик - буде гуральня - i буде…

***

Гафiйка увiйшла в хату i притулила до печi замерлi руки.

- Забула, що пiч холодна,-винувато посмiхнулась вона.

Маланка обернула до неї червонi очi.

- 3 ким розмовляла у сiнях?

- Прокiп приходив.

Прокiп! З того часу, як вiн оженився, Маланка не могла чути його наймення.

- Чого йому треба?

- До мене приходив.

- До тебе? Чого?

- Книжки приносив.

- Нехай носить жiнцi своїй, а не тобi…

Їй хотiлось вразить поглядом дочку, але не вдалось. Набiгла сльоза, загризла, довелось кулаками закритi очi.

Тепер Маланчинi очi вже самi плачуть. За осiнь та зиму стiльки вилляли слiз, що уже звикли. Бо настав холод, сльота та негода не тiльки в природi, а в серцi. Облетiли надiї, розметались безслiдно, i там тепер голо, як в лiсi. Снiги тепер в серцi i вовки виють. Господь не схотiв показать свою правду: як була панська земля, так i лишилась панська. Дурно Маланка збирала насiння, дурно плекала надiї. Вузлики з зерном так довго висiли пiд образами в хатi, аж намулили очi. Нарештi зняла та винесла в хижу. Годi себе дурити. "Нащо знiмаєш? Настане весна - лани засiєш". Це Андрiй так впiк у живе.

Сухi губи в Маланки стиснулись од болю на саму згадку.

Їх троє - а всiм судилась однакова доля. Холод i голод, i безнадiя. Днями сидiли в нетопленiй хатi i не варили страви. Свiтили ненависним оком, кусались кривавим словом. Як звiрi. Щоб не замерзнуть, Андрiй нишком по ночах рубав по шляху верби, або розбира стрiху в сусiднiх порожнiх будинках. Якби не совiсть - крав би. Потому залiзла колька у груди, вчепився кашель. Печiнки вивертало, по ночах нiхто спати не мiг. Навкруги порожньо, сумно. Гафiйка ходить, немов черниця. Мовчить, нiчого не каже. Хiба Маланка i так не знає?

- Бач, книжки носить… Якби пiшла за нього, читала б разом.

- Облиште, мамо.

- На кого чекаєш? На Гущу? Бачиш, бiда. Батько небагато заробить, я немiчна, зчорнiла од працi - та що iз того? А Прокiп…

Ах, як се нудно, як нудно все одно чути

- Ви не журiться, мамо. Я пiду в найми.

Маланка прикусила язика.

- До двору наймуся. Або до Пiдпари, вiн, кажуть, шукає дiвки.

Очi в Маланки стали наляканi, круглi. Щось промайнуло на мить перед ними, давнє, напiвзабуте. Вона пiдняла руки, наче хотiла його одiгнати.

- Мовчи вже краще.

- Їй-богу…

Тодi Маланка раптом розм'якла. Що там журитись, коли все йде на краще. От перебудуть зиму, весна не за горами. Андрiй напевне найметься до пана, почнуть люди городи копати, пiдуть заробiтки.

Голос Маланчин ставав теплiшим, немов нагрiвався од сонця, що тихо сiдало перед самою хатою. Золотий обрiй зробив з вiкон вiвтар, комин червонiв жаром, неначе в печi палало, слова стелились лагiдно, як останнє промiння, i гасли поволi в вечiрнiх тiнях. До Гафiйки лиш часом долiтали окремi слова. Той лагiдний тон будив у неї згадки, навiвав думи.

"Коли б знала - куди, пiшла б пiшки до нього. Нехай би не думав, що одцуралась. Сказала б: я не забула, Марку, твоєї науки: ти кинув слово, а з нього вродилось десять… Тебе зачинили за грати, а твоє слово ходить по свiту"…

…настануть жнива, будемо жати, заробимо хлiба, а восени…

"Хто любить вiрно, той хтiв би весь свiт засiять милого словом… Знущаються з тебе, а я хiба мало прийняла муки? Гляди, яка стала. Щодня тобою журюся, щодня думка круг тебе в'ється"…

…Таки посватає хтось… ще твоя доля за дверима у бога…

"Чекаю на тебе i виглядаю. Як не за тобою, то