Fata Morgana - Михайло Михайлович Коцюбинський
Гафiйка одвернулась од Гущi i щось витягла з-пiд карсетки.
- Держи.
Вiн взяв кiнець, а вона розгорнула червону китайку.
- "Земля i вол…"
- Ще не дошила.
Вона засоромилась вся, аж сльози заблищали на очах.
- Я так… Як буде треба… Марiйка подерла нову спiдницю i вишила другу, ще кращу.
I замовкла. Винуватi очi несмiло шукали Маркових.
***
Теплий туман слався по полю i налив балку по самi вiнця, так що дерева потопали в ньому. Стовбур чорнiв у лiсi, чи манячiла людина, трудно було вгадати. Тiльки там, де плече торкалось плеча, або чулось ззаду тепле дихання, люди напевне знали, що вони не самi. Лиш почувалось, що з туману ллється в лiс жива течiя люду, як вода в долину, що лава росте й збивається в купу.
- Хто там прийшов?
- Се ми, ямищани.
I знов текло та м'яко шарудiло в лiсi.
- Хто там?
- Не бiйтесь. Свої…
Вже почувалось, що й далеко так само, як тут, дихають груди, тiло торкається тiла i щось живе єднає з далекими близьких, як хвиля єднає окремi краплини.
Черкне хто сiрник, - i на мить виткнеться з пiтьми з десяток сiрих облич, здригнеться молочний туман i заграє, як риза в церквi, жовта осiння галузка.
- Чого мовчать? Нехай говорять…
- Говорiть… говорiть…
Велике тiло колихалось у туманi, i од краю до краю одна кров переливалась у жилах.
Байдуже, хто говорив. Аби почути таке щось, що б зв'язало докупи запорошенi думки, зiлляло надiї в один потiк i показало, кудою пливти.
Земля!
Бренькнуло слово, як висока струна, i настроїло серце.
Давнє, знайоме й близьке слово. Це не той сiрий жорстокий клапоть, що як п'явка тягне з людини сили, а сам родить будяк; це щось чарiвне, принадне, що одвiку манить стомлену душу, переливається, грає на сонцi як мрiя, як щось невимовне, од чого змiнилася б доля i вище пiднялись би води життя понад берегами.
Земля - дар божий, як повiтря, як сонце…
Земля для всiх. А хто її має?
А хто ж її має? Пан, багатир…
Є поле в руках багатих, i є убогий мужик, що нiчого не має, тiльки руки та ноги… Тiльки свої чотири кiнцi…
В туманi, то тут, то там, як островки, зринали глухi голоси.
"Тепер скажiмо так: менi потрiбна земля, бо своєї немає, й тобi потрiбна… А пан те бачить i наганяє цiну…"
"Не пан наганя, а самi б'ємось за аренду, бо ти не вiзьмеш, то вiзьмуть люди. Нiхто не хоче з голоду гинуть - та й платиш…"
"Однаково гинеш… Земля не виносить видаткiв, голодна не хоче родити. А що вродила, все забрав пан".
"Пропада твоя праця… А на той рiк знов iдеш до пана, сам себе дуриш…"
"Страшна видима смерть…"
Слухайте, слухайте! Годi вам там! Земля належить трудящим. Хто багатому дав його багатство? Ми, мужики. I звiдки сила в нього? З нас, мужикiв… Дiди нашi, батьки й самi ми життя цiле робили на пана. Хiба ж ми не заробили собi землi?..
I знов у туманi бринiли окремi розмови, як зачепленi струни.
"Подать плати, москаля дай, щоб землю нашу од ворога боронив… А що ж менi боронити, коли в мене землi нема? Зроби спочатку так, щоб була в мене земля, а тодi й бери москаля, як має що боронити…"
"Зруйнуймо засидженi гнiзда, як роблять iншi, викурiмо багачiв, щоб не наважились бiльше вертатись, тодi миру вiльнiше буде, тодi в нас буде земля…"
Панаса Кандзюбу кортiло. Вiн вже кiлька разiв крикнув: "Люди! Християни!", але його не пускали.
- Мовчи, заважаєш.
А вiн лiз вже на дерево, важкий у своїй свитi, як ведмежа, аж хрустiли галузки.
- Люди, християни!
- Хто там говорить?
- А хто його знає…
- Християни, ми довго терпiли. Воно правда, що пани товстобрюхi за людей нас не мають, як леви рикають на мужика; народ розорили та ще й ганяють за нами з москалями та посiпаками всякими. Наче за звiром. Але потерпiмо ще трохи. Почекаймо великої милостi й справедливостi.
- Вiд кого?
- Знаємо! Ждали!
Здригнувся туман неначе i колихнулось сподом, ось-ось хлюпне в береги.
- Нема терпцю! Урвався…
Панас iзлiз уже на землю й винувато обертався до сусiдiв.
- Хiба я що? Я згоден… я на все згоден… Як люди…
- Знайшовсь мудрий, потерпiмо, каже.
- Цитьте, - нехай говорить, хто почав.
- Говори, Гуща.
Долом шумiло, наче бурчак у повiнь котив по рiчцi камiння i рив береги.
А з туману, як з хмари, плив голос i падав мiж люди,
- Вся земля наша, одвiку, бо кожна грудка, кожен упруг политi потом, погноєнi кров'ю трудящих. Одберiм землю, i тодi кожен трудящий матиме хлiба доволi для себе i для дiтей.
Ось слово: одберiм землю!..
Воно впало серед такої тишi, що чутно було, як мостилась по гнiздах птиця, або спросоння била крилом на вершечках дерев.
Одiбрать землю!
Цi два слова досi лежали на сподi кожного серця, як захований скарб, а тепер, вийнятi звiдти, стали немов живим чимсь i говорили: ходiм за нами, ми поведем.
Не руйнувати й не палити, а одiбрати. Вогонь що вiзьме, то вже не оддасть. Ходiм i однiмем своє, неправдою взяте од нас i батькiв наших. Одберiмо хлiб свiй кривавий, для розкошiв одiрваний од голодного рота.
Груди так повно зiтхнули, аж лiс обiзвався.
Велике тiло розросталося наче, простувало застоянi ноги, затерплi руки. Почуло силу. I благовiстило у ньому, як дзвiн на великдень: "Буде земля,.. Однiмемо землю,.."
Ту саму землю, що, як мрiя далека, тiльки манила, а не давалась у руки, що грала перед очима, як марево в спеку…
Тепер вона близько, простягни руку й бери.
I не хотiлось розходитись iз лiсу, розривати на частки могутнє тiло…
***
Неспокiйно було в селi. З тої ночi, як сходились в лiсi i поклали забрати панову землю, минув цiлий тиждень, але люди вагались. Всi напружено ждали, а чого саме - нiхто добре не знав. Однi одно говорили, а другi друге - i з тих розмов сплiталась сiтка, в якiй нi кiнця, нi початку. Бастувала чагунка, бастували робочi, скрiзь було глухо, каламутне, самотньо якось, i тiльки граки чорним ланцюгом крил в'язали з свiтом село.
Щось дiялось навкруги. Мов наближалась градова хмара, а звiдки прийде, де впаде i що зачепить - незвiсно. Важко, тривожно дихалось всiм у тi похмурi днi, i неспокiйно минали довгi осiннi ночi. Якби хто крикнув на пробi, бовкнув несподiвано
