Fata Morgana - Михайло Михайлович Коцюбинський
Народ поволi стягався. Он показався Семен Мажуга на чолi цiлої юрми. Панас Кандзюба теж вiв хазяїв. Майдан виповнявся i починав шумiти. Марко стискав всiм руки. Щось душило його у грудях, пiдкотилось пiд горло, i коли вiн почув свiй голос, то не пiзнав.
- А корогву принесли?
- Ось вона! Є! - обiзвався Мажуга i, розгорнувши, пiдняв.
- Всi прийшли?
- Всi.
Можна було рушати. Але не рушали. Тiльки коли прапор хитнувся i тихо поплив у повiтрi, зрушились з мiсця i тихо пiшли. Ноги шарудiли в болотi, немов шептали раки в мiшку, i кривобокi халупки, бiднi й обдертi, якось неймовiрно дивились на той похiд.
Панське подвiр'я дрiмало, сонне й порожнє. Там наче нiкого не було. Тiльки пси погарчали i поховались. Народ ввiллявся через ворота у двiр, наче вода крiзь шийку пляшки. На стаєннiм порозi з'явився хурман. Гуща звелiв покликати пана.
- Пана нема.
- А де ж вiн?
- Втiк уночi.
Хвиля пройшла в народi.
- Утiк? Ну, добре. Нехай вийде прикажчик.
Ян вийшов з контори блiдий i без шапки. Його холоднi очi неспокiйно заметались по людях. Вiн несвiдомо подався назад. Але Гуща спинив, витяг з кишенi папiр i почав розгортати. Серед великої тишi чулось тiльки, як шелестiли листочки. Здавалось, що Гуща занадто довго се робить. Нарештi вiн кашлянув, пiдтягнувся i високим, чужим трохи голосом почав читати. Всi уже знали той приговор, але тепер вiн здався новим, поважним, наче те слово, що читають у церквi. Так, так. Уже знали, що вiд сьогоднi земля не панська, а людська, що народ одбирає її назад, у свою власнiсть. Ниву, освячену працею рук дiдiв та унукiв.
Всi слухали мовчки i затаївши дух.
Гуща скiнчив i обiзвався до Яна:
- Ти нам непотрiбний. Складайся i забирайся звiдси.
Ян хотiв щось сказати, але не мiг, i тiльки беззвучно ворушились його збiлiлi губи та шукали чогось тремтячi руки.
Вiн заточився i як п'яний подавсь до контори.
Але там не сидiв. За хвилину вискочив звiдти, налякано глянув на юрму i хрипло крикнув:
- Мусiю! запрягай бричку!
Панаса Кандзюбу наче вкололо.
- Бричку! А на возi з-пiд гною? Не хочеш, пане? Чуєте, люди, вiн хоче брички!
Народ збудився наче. Почувся смiх.
- Ач, захотiв. Минулося панство.
- Не давать брички.
- Лагодь, МусIю, воза.
- З-пiд гною.
Мусiй кинувсь до воза. АлеЯн став червоний.
- Не треба коней. Пустiть мене пiшки.
- 3 богом!..
Економ насунув шапку i якось боком просунувсь крiзь юрбу. Його очi, мов заскоченi мишi, жахливо оглядали кожне обличчя, руки були напоготовi, щоб боронитись, але нiхто не зайняв. Нарештi, коли Ян опинивсь за ворiтьми, всiм стало легше, наче порошинка випала з ока. Треба було приймать економiю.
- Як будем приймати?
- Оберiм трьох. Нехай хазяйнують. Там буде видно.
- Доволi трьох. Прокопа, Гущу та Безика, може…
- Нi, краще Мажугу…
- Пишiть приговор.
Олекса Безик винiс насеред двору стiл. Гуща за ним примостився.
Стояв сiрий осiннiй ранок. Все було сiре. Небо, далеке поле, голий вишник за домом, будинки i люди. Дух кiнського гною i свiжих яблук мiцно тримався в повiтрi.
Стелився гомiн. Маланка нiкому не давала спокою. Треба б списати, щоб швидше дiлили землю. Чого чекати? I так доволi ждали. Нехай би кожний вже знав, що його й де. Вона свiтила очима i всiм докучала. Дух яблук лоскотав нiздрi. Чому б не покушать? Таки народне добро, як каже Гуща, але в домi, певно, багато цiкавих речей. Наливок, м'яких подушок, посуди та всяких чудних витребенькiв, яких мужиковi i бачить не довелося. Так воно й лишиться тут? Молодицi заглядали у вiкна. Ключниця немов догадалась, винесла з льоху два кошики яблук i всiх частувала.
Тимчасом Гуща скiнчив. Народ пiдходив довго, i довго важкi робочi руки грамузляли кривульки або ставили хрест, щоб було мiцно. Прокiп скликав всю двiрську челядь, одняв ключi.
- Хто не хоче служити громадi, може йти з двору.
Не схотiли ключниця i хурман, їх не тримали. Двiр помалу пустiв. Лишились тiльки обранi - Прокiп, Гуща й Мажуга.
Панський маєток перейшов до народу.
Нiхто так щиро не дбав про "народне добро", як Прокiп. По цiлих днях вiн вештався од стодоли до стайнi, од обори на тiк, видавав челядi харч, коням обрiк та зерно птицi. Скрiзь сам доглядав, скрiзь робив лад. I все записував в книжку, щоб знали, що, куди й скiльки пiшло. Хитав головою i дивувався, який нелад. Нi, таки з пана поганий господар. Пропадало добро без хазяйського ока. Треба хлiб молотити, а машина i досi стоїть без направи. Плуги поржавiли, без лемешiв, на конях подертi шлеї. Все потребує працi i грошей, а грошей не було. Тодi порадились разом, i ПрокIп повiз продавати пшеницю.
Всi троє оселились в конторi у тих кiмнатах, де жив економ. Жiнка намагалась, щоб Прокiп ночував вдома, їй було чудно без хазяїна в хатi, але вiн й слухать не хотiв: його обрала громада.
По ночах йому не спалось. Виходив з контори, пiрнав у гущу осiнньої ночi i прислухався, як калатав стукач навкруг подвiр'я. Було чудно i радiсно разом. Що недавно бачив у мрiях, тепер здiйснилось. Життя до людей повернулось лицем. Справедливiсть глянула у вiчi. Не буде бiльше бiдних i багатих, земля всiх нагодує. Народ сам скує собi долю, аби тiльки не заважали. Оцi будинки, покої, по яких перше блукала одна несита i загребуща людина - тепер пiдуть пiд школи. Тут будуть збиратись люди, там буде читання. Уява малювала iнше життя, нiч розступилась, сяли вiкна вогнями, гомiн розпирав стiни, пiдiймав груди…
Ще не свiтало, а Прокiп будив наймитiв, дзвонив ключами.
В руках у нього вiчно бiлiла книжка. Вiн заводив у неї кожну народну копiйку, кожне стебло. З села приходили люди.
- Ну, як там економiя наша?
Всiм було цiкаво, як ведеться хазяйство, що управителi роблять. Що краще - чи подiлити землю мiж люди, чи, може, гуртом оброблять поле i тодi вже дiлити хлiб.
