Fata Morgana - Михайло Михайлович Коцюбинський

Ось апаратна. Тепла, вся завита в залiзнi труби, колеса, машини, наче нутро живота, вона тряслась, як в трясцi, i блискавично мигтiла широким пасом. На мить Андрiєвi нiздрi вхопили знайомий запах олiї, пари, сухого жару вогняної печi - i перед ним встало його робоче життя, його калiцтво. Ось як зiйшлися вони - машина i її жертва. Андрiй почув на руцi одрiзанi пальцi, i злiсть туманом пiднялась йому до мозку. Вiн кинувсь на пас i збив одразу. Захитавшись, пас упав з свистом плавким лiнивим рухом, як мертва гадюка. Апаратна востаннє здригнулась i стала, а махове коло закрутилось в такому шаленому льотi, що, здавалось, пiдхопить з собою й машину. Паровик тепло i важко дихнув, сповнений сили. Чорнi блискучi боки його дратували Андрiя. Йому хотiлось бити сю ситу, гладку скотину, почуть, як застогне, крикне, сконає, вiддасть останнє дихання. Вiн збив манометр i ударив залiзом по боцi. Потому пустив пару в свисток. I коли паровик скрикнув тим самим криком, яким будив Андрiя мало не цiле життя, криком, що зблизька видававсь гострим i блискучим, як шило, лютiсть одняла у нього пам'ять, свiдомiсть i розумiння. Вiн бив машину що було сили, помагав правою лiвiй руцi, крутив головки гайкам i ламав все, що вдавалось зламати. Забув навiть про небезпеку. Вiн не бачив, що дiялось навкруги, всiх тих свиток, жовтих кожушкiв, борiд i волосся, злiплених потом, гарячих очей, напiвбожевiльних, поранених рук, не чув того кування залiза в залiзо, пекельної кузнi, що все перекувати хотiла в нiщо, що працювала, як невгаваючий дух руйнування, i сповняла луною тисячi звукiв високi стiни гральнi.

Хома був всюди. Вiн, здавалось, забув людську мову i лиш, як жужiль од горiння душi, викидав з себе:

- Бити! палити!..

Де тiльки з'являлось його обличчя старої баби, глибоко зоране плугом життя, де падав лиш погляд зелених очей, владний i невблаганний, там дух руйнування напружував жили i змiцняв сили в нелюдськi.

Хома не чув утоми. Його руки, наче залiзнi клiщi, крутили мiдянi труби i чим твердiшi вони були, тим бiльшу розпаляли охоту перемогти. Обдертi, у ранах, його руки давно обливалися кров'ю, але вiн навiть не помiчав. Знав тiльки, що мусить розбити i пiдпалити.

Нарештi! Покришки з брязком впали з цистерн, вогонь торкнувся спирту i легка блакитна хмарка вся поплила над ним. Люди збiглись дивитись. Синявий вогонь, такий легкий i невинний, що, здавалось, пекти не може, м'яко згинався i розгинався, наче плавав по спиртi, i тiльки часом високо здiймалась хвиля з червоним гребнем.

Невдоволений шепiт пройшов по юрмi. Се ж горить спирт! Нiщо iнше, а спирт! Було досадно. На саму згадку запекло у горлi, розливалось тепло у грудях. Нащо було палити, не давши навiть покушать. Тепер нi паничевi, нi людям. Вогонь жере.

Олекса Безик мало не плакав. Невже пропаде?

Вiн хотiв рятувати. Йому прийшло на думку, чи не можна зачерпнути спiдсподу. Адже горiло лиш зверху. Вiн знайшов корячок i протиснувся крiзь натовп.

- Куди ти?

Його хотiли спинити.

Але Безик вже розiгнався i сунув руку просто в вогонь.

Синє полум'я хитнулось, хлюпнуло в чорнi криси цистерни i впало додолу кiлькома вогняними клубками.

- Ой, братцi, пече! - скрикнув Олекса.

У нього горiв рукав.

Се була спроба, невдатна, правда, але, здавалось, можлива. Вогонь лиш зверху; пiдсподом чистий, здоровий спирт, треба тiльки дiстати.

Натовп захвилювався.

Тц! тц! скiльки добра загине!.. скiльки горiлки…

У ротi сохло, душа просила хоч закропитись, хоч раз ковтнути, хоч умочити уста, сухi од смаги. Розбити посуду? Пробити збоку? Дух спирту лоскотав нiздрi, i спазматичним рухом горло ковтало слину.

Гарячi очi мацали боки цистерни, готовi втягнути в себе, висушить повну посуду, мiцну, недоступну, накриту вогнем. Юрма навiть затихла од божевiлля згаги, злита в одно бажання i в одну думку. А перед нею все вище й повнiше палали чашi, повнi вогню, як жертви невiдомому боговi.

Раптом ззаду почувся крик:

- Розступiться! дайте дорогу!

I не встигли ще розступитись, коли крiзь юрму пролетiло щось мокре, все у рiдкому болотi, захлюпало всiх i просто кинулось до вогню. На мент тiльки плигнула перед очима чорна фiгура, пiднята рука i вже простягла людям шаплик вогню, що курився як серце, тiльки що вирване з грудей.

- Пийте!

Але як пити?

- Лий воду! Дайте води…

Хтось принiс воду i хлюпнув нею в шаплик.

Вогонь притих, зiгнувся, дихнув востаннє й сконав.

- Ура! горiлка!

Руки здiймались i простягались - тремтячi, напраснi, з одним непереможним бажанням швидше дiстати, вхопити i одiрвати од чужих уст тепле противне пiйло.

- Давай! Сюди! Лишiть менi! Буде, нам дайте…

Тi, що стояли ближче до дверей, не мали надiї дiстати горiлки, їм треба було самим роздобути. Вони бiгли в подвiр'я, скакали в калюжу, як були в одежi, й качалися там в якiйсь гарячковiй нестямi, щоб краще змокнуть i не боятись скакати в вогонь.

З густої осiнньої мряки безперестанку вривались в гуральню i лiзли в вогонь, наче нетля на свiтло, дикi, напiвлюдськi фiгури, мокрi, покритi корою рiдкого болота, з-пiд якого блищали лиш очi.

Блакитнi вогнi все розростались i цвiли на вершечках червоним, як хмари при сходi сонця. По обличчях розлились мертвi синавi тони. А серед тiней од поламаних труб i машин, що з жахом бились по стiнах, чорнi заболоченi люди скакали у дикiм танцi i черпали вогонь з палаючих чаш:

- Хто хоче? пийте!

Дiм, де жив Льольо, вже догорав. Падали балки у прiрву отворiв i розсипались снопами трiскучих iскор. Гуральня рiвно палала, вся налита вогнем, стiкаюча полум'ям в вiкна i дверi, як рана кров'ю.

Широкi крила осiннiх хмар жеврiли тихо над нею, простертi в безоднi ночi.

***

Другого дня скрiзь було тихо. Люди ходили в'ялi, спорожненi наче, лiнивi. Чорний задимлений комин стирчав на горбку замiсть гуральнi; мимохiть вiн притягував очi, i було чудно, що око не упиралось, як досi, в стiни, а йшло кудись далi, в порожняву поля, рудих горбкiв.

Андрiй пiшов оглядати руїни. На пожарищi, яке ще курилось, попадались цiкавi. Бiлий димок лiниво здiймався над грузом завалених стiн, наче пара у холод з нiздрiв худоби. В широких отворах вiкон бiлiли кахльовi печi, немов зуби в щелепах кiстяка. Купки босих дiтей порпались в теплiй землi, знаходячи всякi уламки та дрiбнi речi, напiвзотлiлi.