Fata Morgana - Михайло Михайлович Коцюбинський
- Прокiп Кандзюба!
Як! ПрокIп Кандзюба? А цього за що? Його ж обрала громада?
Староста пояснив.
- Я по нього послав. Вiн зараз буде.
- Андрiй Волик! Ведiть!
- Волик… Андрiй… - прокотилось луною. - Тут… ось вiн…
- Ой, боже, що вiн вам винен! - кричала Маланка. - Не руште!
Її голос заглушило тонке, гостре i невгавуче скиглiння, подiбне до виття пiд ножем поросяти, i тiльки зрiдка його рвали окремi слова.
Тимчасом юрма двигтiла, кипiла i викидала з себе, як страва наверх шумовиння, суху, скуйовджену постать калiки.
- Йди… йди… ось вiн… ось тут. Не поможе.
Його штовхнули, i вiн впав на колiна перед Максимом, блiдий, пошарпаний весь, нiкчемний, як опудало з конопель, з своїм цурпалком замiсть руки.
- Змильтесь… люди… я нiчого не винен.
Вiн уклонився, торкнувшись чолом землi.
Максим поставив Андрiя на ноги.
- Хрестись.
Андрiй зараз покiрно пiднiс до лоба скалiчену руку.
- Бийте його.
Так вiн i впав. З ним покiнчили одразу.
I знов кривавим шляхом одтягли тiло в калюжу.
Але мусили кинуть, їх спинив галас. Юрма здригнулась од глухого стогнання жаху, од шуму пiднятих рук.
- Дивiться… он там… встає… вiн ще живий. Семен… Семен…
З води баюри пiднялася спина, як острiвець, на мить показалась рука, наче ловила повiтря, i знову впала. Ще два-три рухи, вагання - i довга фiгура розiгнулась поволi та захиталась на нетвердих ногах, як привид у чорнiй сiтцi стiкаючих вод. Великi Семеновi руки, мов клiщi рака, надаремно шукали, за що б схопитись.
- Вiн вийде!.. вiн зараз вийде з води!..
Тi, що тягли тiло Андрiя, скочили в воду i одним махом сокири поклали Семена назад у воду.
I знов жорстока тиша здушила серце у жменi, знову болюча жага кривавого слова розтягнула хвилю у вiчнiсть. Чия тепер черга? Кого покличе смерть? Кожне нове наймення давало iншим змогу передихнути коротку хвилину пiльги.
Однак напружену тишу нiщо не порушало. Пiдпара пошепки радивсь з Максимом, i тiльки за плечима у юрми билось i розривалось голосiння Маланки та плач жiночий.
Раптом все стрепенулось. Юрма зiтхнула великими грудьми i паче брижi пробiгли по нiй, як по водi.
- Ведуть! Прокiп iде!
Прокiп пiдходив спокiйний i дiловитий, як завжди. Так само, як завжди, охайно лежала на ньому одежа, так само поважнi були його рухи i неймовiрним здавалось, що ся людина iде на смерть. От зараз пiдiйде, стане, вийме з кишенi заяложений зшиток i прочитає громадi, скiльки зорав, засiяв та що продав. Iнакше не може бути.
Всi очi вп'ялися в нього, а вiн спокiйно все наближався.
Пiд ноги йому попалась пляма свiжої кровi. Вiн завагався на мить, наче боявся ступити на криваву дорогу, поблiд на виду i пiдняв очi. Вони спинились на рушницях, вилах, сокирах, на Пiдпарi i купцi людей, що вже стояли напоготовi. Вiн зрозумiв. Однак привiтався.
Пiдпара махнув до нього острiшками брiв.
- Чому сам не прийшов? Ще посилати по тебе… Готуйся. Даси одвIт перед богом.
- Хiба ти пiп? Я дам одвiт громадi. Вона настановляла мене.
- Пiзно вже, братiку. Зараз помреш.
- За вiщо?
- Нiколи розмовляти з тобою. Сам знаєш. Швидше кажи, що маєш.
- Громада так присудила?
- Громада.
Прокiп глянув навколо. Бiля Пiдпари стояли Олекса Безик, Iван Короткий, Олександр Дейнека, дядько Панас. Все однодумцi.
- I ви про мене? Що я зробив?
Вони мовчали.
Рятунку не було.
Дядько Панас торкнув його в плече.
- Може, покликать Марiю?
Прокiп безнадiйно махнув рукою.
- Покличте.
Вона ледве протиснулась крiзь натовп - в новому цупкому кожусi, яким загортала дитину, i зараз уклякла на обидва колiна на мокру од кровi землю.
- Помилуйте нас, пане старосто, i ви, чесна громадо… Коли б його не обрали, вiн би в тому не був.
Вона кланялась низько, разом з дитиною, в один i в другий бiк.
- Годi, Марiє… вставай… - спиняв її Прокiп. - Слухай, Марiє…
I на хвилину замовк. Забув усе вiдразу.
- Слухай, Марiє… ось що… коня продайте… нащо вiн вам…
- Ой, боже, - голосила Марiя.
- Мовчи. З тих грошей оддай десятку Пилипу, що я позичив… хлiб, як змолотиш, не продавай, щоб була своя мука… Мою одежу лиши для сина, як виросте - зносить.
- Швидше там! - наглив Пiдпара.
- Ой, - голосила Марiя.
- Кланяйся мамi… нехай простять… та й вже. I ти прости…
Вiн тричi, як перед говiнням, поцiлувався з нею, приклав холоднi губи до чола дитини.
- Готовий? - питав Максим.
- Ще маю грошi громадськi… ключi.
Вiн полiз у халяву i витяг звiдти ганчiрку.
- Полiчiть… Тридцять вiсiм рублiв i дванадцять копiйок. - Потому згадав:
- Ще двi копiйки.
I вийняв з кишенi разом з ключами.
Максим забрав.
- Ще маєш що?
- Дозвольте скинуть жупан.
Вiн розщiбнувся i лишився в однiй сорочцi.
Круг нього з спiвчуттям гомонiли:
- Добрий жупан.
- Шкода було б, якби умазався в кров.
Пiдпара набивав ще рушницю, решта чекали готовi.
- Стiйте, - спинив їх Панас Кандзюба: - я сам. - Вiн все ще бiля Прокопа тупав.
- Крiпись, синашу. Служив досi громадi, послужи ще востаннє. Страшно нам… вiйсько iде… не всiм бути в одвiтi… тобi заплатить бог… Перехрестись.
Прокiп перехрестився.
Марiя все голосила i рвала на собi кожух. ЇЇ одтягли мiж люди.
- Прощайся, синашу…
ПрокIп вклонився на чотири угли.
- Простiть мене, люди… Може, кому чим завинив… Прощайте…
- Хай бог простить… Прощай i нам…
Панас Кандзюба знову торкнувся небожа.
- Куди тобi стрiляти?
Прокiп втупив у нього вже мертвi очi. Подумав.
- Стрiляйте в рот.
Бiлий, як сорочка на ньому, вiн намагався розтулить рота, але не мiг. Спiднi щелепи тряслись в нього, твердi i нерухомi, як дерев'янi.
Панас приклав рушницю мало не до обличчя i бахнув.
А в одповiдь на пострiл лице плюнуло цiвкою кровi i обiлляло Панасовi руки i груди.
Прокiп впав на колiна. Пiдпара добив його ззаду.
Народ п'янiв од запаху кровi, хрипiння смертi, порохового диму. А Гуща? А Хома Гудзь? А Iван Редька? Як! Вiн ще живий?
Однак нi Хоми, нi Гущi не було. Вони десь щезли.
Пiдпара найшов охочих i послав їх шукати.
Тих, що намагалися потай втекти за спинами юрми, забрали на зборню. Звiдти їх випускали поодинцi мiж два ряди i брали в вогнi, або у кiлля. Так згинули Редька молодший iз братом та Сава Гурчин, останнiй за те лиш, що побив вiкна колись в Гаврила, тестя Пiдпари.
Трупи мокли в баюрi, наче коноплi, i червонили воду, а над
