Fata Morgana - Михайло Михайлович Коцюбинський

- Постiйте, зараз! - крикнув Хома.

Минула хвилина.

I сталось чудо, короткий сон, од якого усi послiпли. Електричне свiтло раптом залляло велику свiтлицю, наче махнуло срiбним крилом, i вiдбилось в помостi, в рядi великих дзеркал, в золотi рам. Бiлi серпанки, як хмари на весняному небi, злегка гойдались на вiкнах, зеленi дерева схилялись над шовком меблiв, етажерки з цяцьками блищали, як царськi врата, а триногий рояль, мов чорний казковий звiр, одкрив широку пащу i скалив до свiтла бiлi здоровi зуби. Ся змiна була така раптовна, що схвильована юрма застигла i лиця залляли усi дзеркала, ледве мiстячись в рамах.

Але Хома одним махом замазав картину.

Вiн вхопив кiл, замахнувсь i спустив на рояль. А-ах!..

Триногий звiр хряснув i дикою гамою струн, од жалiбних до грiзних, ревнув пiд стелю. А високi кiмнати пiдхопили той рик i рознесли по всьому дому. Люди збудились зi сну, ожили, заворушились. Хвиля бухнула через дверi у хату i вдарила в стiни. Тодi раптом впали коли на тихi води дзеркал i бризнули з дзвоном на помiст скалками обличчя, що там мiстились.

А дiм все сповнявся новими. Ослiпленi свiтлом, заглушенi дзвоном битого скла, вони налазили з сiней, як оси з гнiзд, i накидались ослiп на все, що попадало пiд руки.

Бий все!

I накидались на все. Намагались роздерти стiльцi за ноги, а коли не вдавалось, били ними об землю i насiдали грудьми, як на живу iстоту. Мовчки, зцiпивши зуби. Кiлки змiтали скло з етажерок дощем черепкiв, шибки пiд молотками осипалися з вiкон, як з дерева цвiт. П'янiли. Хотiлося чути лиш брязк, стук, трiск, передсмертне хрипiння кожної речi, яка так само тяжко конала, як i жива iстота.

Про Льольо забули.

А рояль не дававсь Хомi. Чорнi блискучi боки його кололись i западались за кожним махом кiлка, але вiа все ще тримавсь на ногах, тiльки вив дико, як звiр, стiкаючий кров'ю.

Потривожений пил, що досi тихо спочивав в меблях, тепер курився димом та крутився в повiтрi, роблячи свiтло жовтим i каламутним. Все злилось в однiм божевiллi. Люди пили його один в одного з очей, з передсмертного жаху скалiчених речей, з крикiв скла i металу, з стогнання струн. Всi тi одламанi нiжки, покрученi спинки, черепки пiд ногами, шматки паперу, пустка руїни - будили ще бiльшу жадобу нищить, ламати, бити, i ноги без тями топтали знищене вже, а руки шукали нового.

Андрiй одною рукою ламав галузки живих рослин, розсипав землю з вазонiв. Ага! ти ростеш! i упивався хрустiнням горшкiв пiд каблуками.

Хома з перекривленим ротом, весь мокрий, блищав од поту.

- Гуляйте, дiти! Прийшов наш день.

Панас Кандзюба силкувавсь до натуги пiдняти велику шафу, але не зважив сил. Вона навалилась на нього i придушила. Вiн крутився пiд нею, кректав, волiк до вiкна, йому помогли другi. Шафа лягла на вiкно, задерла нiжки й бiлий спiд, хитнулась i щезла. Панас висунувсь у вiкно, щоб чути, як вона хрясне грудьми об землю.

На подвiр'ї, в осiннiй мряцi, кишiли люди, як гусiнь.

- Чого стоїте? Йдiть помагати. Тепер нам воля.

Свiтлиця зароїлась новими людьми, що насилу пробирались через купи уламкiв. Вони розсипались скрiзь, по всьому домi i кожну кiмнату сповнили гвалтом. Гупали кiлля i молотки, наче в великiй кузнi, трiщали меблi i дверi, скреготало залiзо, а скло дзвелiло й дзвенiло безперестанку i сипалось долi, як грушi з дерева в бурю.

Весь дiм трясся од зойку, кричав на пробi в порожнi отвори вiкон до чорної мряки, що його оточала.

Одсувались комоди i звiдти викидались тонкi сорочки, такi чуднi i легкi, наче пушинки, з свистом дерлися рядна, лiтали, мов павутиння, мережки.

В ковалихи очi горiли, вона трясла гладкими боками, порпалась в купах i все кричала:

- Не дерiть всього! Лишiть менi…

I здирала з поламаних меблiв шовк жовтий, червоний, блискучий.

Панас Кандзюба бiгав по хатах, як навiжений. З-за пазухи виглядала у нього тонка жiноча сорочка без рукавiв, а руки обережно тримали i притискали до грудей коробку з старим iржавим залiзом. Вiн сам не знав, куди її дiти.

Олекса Безик сяв. Вiн врятував од погрому слоїк з солодким i притулив до серця, наче дитину.

Хати вже були обдертi, розбитi, переповненi пилом, як димом, що простягав руки за вiкна на холод. На вiкнах хилитались од вiтру подертi бiлi завiси, як перебитi гусячi крила. Тiльки лампи та канделябри лишились цiлими i завзято заливали цiлу руїну свiтом, до нестерпучостi ясним.

Бруднi, наче на лахмiття подертi люди спинились i дивились, що б знищити ще. Але нiчого не було. Голi стiни конали останнiм диханням оддертих шпалерIв.

В кутку Хома старанно трощив ще простий кухняний ослончик, брудний, у помиях, наполовину згнилий.

Андрiй торкнув Хому за плече.

- Ну, а гуральня?

Хома пiдняв на нього безтямнi очi.

- Як бити, то бити все.

I далi трощив недобитий ослончик.

- Годi, покиньте, - кричав Андрiй. - Пора палити.

Хома опритомнiв. Палити? його очi на мить спинились i в них мигнув наче далекий вiдблиск пожежi.

- Палити? Давай.

Вони склали на купу пiд сходи уламки меблiв, нiжки стiльцiв, шматки паперу i пiдпалили.

- Тiкайте з дому, горить! - кричав Андрiй.

Люди, як мишi, покидали покої i серед диму скакали по сходах.

Андрiй зняв з канделябра свiчку i пiдпалив завiси. Вогонь охоче полiз по серпанках, i чорнi отвори вiкон ще глибшими стали в червоних рухливих рамах. Двi Андрiєвi тiнi заметались на прощання по стiнах i разом з ним зникли.

Андрiй шукав Хому.

- Тепер гуральня. Чуєте, Хомо? гуральня, кажу.

Вони останнi вибiгли з дому.

Нiч стояла глуха, ще чорнiша по свiтлi. Але сподом вона ворушилась, жила, двигтiла i хвилювалась хвилями чорного люду, невидимим припливом тiл.

Тiльки гуральня блищала рядом освiтлених вiкон та тремтiла од руху машин, немов у великих кам'яних грудях, ждучи чогось, тривожно калатало серце.

Робочi покинули працю i чорнiли вздовж стiн та бiля дверей. Свiтло з вiкон грало в калюжах разками золотого намиста.

Юрма й гуральня стояли напроти себе, немов мiряли сили, немов ще рiшали, хто переможе.

Мiж ними раптом з'явилась важка, кострубата постать Хоми.

- Чого ждете? Палiть!

Вiкна паничевого дому курились димом. Вогонь лiз по завiсах, в'юнкий, веселий, i вже облизував лутки знадвору.

Безлиця