Дерево бодхі. Повернення придурків [Романи] - Петро Яценко

і валютних міняйл, чиї очі покриті маслянистою плівкою, обличчя засмаглі, а руки весь час сверблять, їхні очі випинаються вперед, як у хамелеонів, і влітку вони стоять біля входу до ювелірної крамниці зі старою вивіскою, вбрані в яскраві пляжні сорочки, і це, до речі, єдина ювелірна крамниця в цьому районі з такою старою вивіскою. Вони наче п’ють із неї березовий сік, кров, золото. А він просто торгує антикваріатом. Торгує уламками часу. Торгує мотлохом. Але подивіться на його очі! Коли він помиратиме, його каштанові очі помруть останніми.
6

Мар’яна набрала номер телефону з візитки, яку дав їй священик. Ніхто не відповідав, але Мар’яна продовжувала говорити, пробиваючись крізь рівномірні гудки, які наче знущалися з неї:

— …А ви вважайте, що цей ремінь — так само нізвідки. Його нема. Це неможливо. Бо виходить, що той чоловік повісився на дереві, якого нема. Якого не може бути напевне. Він був часткою старого міфу про двох і про плід на дереві. Плід пізнання… — усе це призначалося насправді слідчому Івану Григоровичу, але Мар’яна чомусь вирішила, що довіритися священику буде краще, правильніше. Тепер він висів на цьому паскові, і перед ним стояли троє, але насправді його життя вирішував один — той, чиє тепло й запах: свіжості, тютюну, минулої зливи, бензину, запах міста, запах огіркового лосьйону ми так добре знаємо, а ті двоє були просто підлеглими, несамостійними, новими, що він, той один, їхній ватажок, знадив… Чи… чи вони були двоголовим змієм? Чи… чи знадив той, хто висів на дереві, бо хто може висіти на дереві, як не змій?.. Хіба що плід.

Зі стелі в її квартирі відвалився шмат штукатурки, оголився блідий корінь. «Це дерево неправильне, воно як божевільний. Повинні ж бути принаймні божевільні дерева, якщо божевільних людей нині не існує…»

VI
1

Квіти на підвіконнях бібліотеки росли, утворюючи під собою хащі сухого листя, відмерлих пагонів, пелюсток, що, відірвавшись, змінювали свій колір на чорний з червоного, поволі темніли, збігались, наче кинуті до полум’я. Цей повільний вогонь пожирав їх, наче справжній, який ковтає осіннє листя. У змові з вітром він розвіює дим узбіччями автотрас, сіється пожовклою стернею, перекидає уривки загублених SMS-ок та попіл, що його струшують з важких цигарок водії-далекобійники. Вони курять, сподіваючись позбутися денного безсоння, нервів, щему незрозумілої їм гнітючої юності. Їхні вантажівки викидають із труб пари відпрацьованого палива, наче спогадів, загулих давно-давно-давно… Вони їдуть уперед, лишаючи на дорозі частку себе, вони рухаються, спалюючи чиєсь сонце, землю й дощі, викидаючи їх геть, наче каталоги давно неіснуючих бібліотек, переліки забутих кимось вражень. Вони курять і випускають дим. Вони переміщуються в себе тільки їм відомим маршрутом. Попіл їхніх цигарок змішується з порохом на узбіччях, влаштовує бали з вітром.

Порожня кабіна. «Часом вони не повертаються», — думаєш ти, і летиш, а машина їде. Чорний з червоного. Зелений з червоного… через жовтий. У трьох кольорах закодоване народження й вогонь. Червона пелюстка в’яне — вогонь. «Червоне, жовте, зелене. Зелене, жовте, червоне… Світлофори — теж дерева…»

Мар’яна кладе долоню на скло. Скло прогинається.

2

— От, диви, що прийшло, — завідувачка із зітханням показує Мар’яні гарний великий конверт.

— Що це?

— Допомога. Пам’ятаєш, до тебе все такий старий ходив, газети читав?

— Той хрич, що залицявся?.. Ну. І шо?

— То в нього син у Канаді, виявляється…

— Та?.. Ти ба, я такого кавалєра проґавила! — регоче Мар'яна. — Шо ж він не заходить?

— Та він уже вмер.

— Угу, — похмурніє Мар’яна.

— Ну, так от. Той син там якийсь багатий. Допомогу нам прєдлагає. Типу ґрант. На ремонт там, модернізацію, закупівлю фондів… Оно мені нада, та морока, перед пенсією?..

— Ану дайте сюда, — Мар'яна вихоплює конверт. — Я сама з тим пойду, куди слід. Попробую. Інтересно ж.

— Ну дивись, дивись, мо’ ще якого Креза старого там знайдеш… Але в свободноє від работи врем’я!

— Та звичайно, Маріє Іванівно…

3

Мар’яна відчинила високі двері й занурилася в маленький біоценоз нового колективу: симпатії, антипатії, випадкові й невипадкові зв’язки. На верхівці споживання — начальник… Мар’яна вирішила, що слід обов’язково розстрілювати людей із глумливими пиками. Бо що значить глумлива пика? Вона означає, що людина обманює тебе, розуміючи, що ти знаєш, що тебе обманюють. Але ти, на жаль, нічого не можеш вдіяти. Та чому ж нічого?.. Ось до кабінету хтось зазирає, і людина з глумливою пикою раптом підводить свої широкі брови, і від того її пика стає ще огиднішою, людина піднімає пальця і раптом вся піднімається з-за столу і, кажучи, «один момент» — вискакує з кабінету. Тоді Мар’яна моментально хапає зі столу печатку і ставить її на папері (ой, та що ж мені за це буде, так же ж не можна…), і коли глумлива пика повертається через півмиті, то застає Мар’яну почервонілою; але начальник, заколопотаний тепер якоюсь новою оборудкою, вже неуважний до Мар’яни, і каже їй на-останок, що «це все дуже складні технічні питання, і я не здатен взяти це навантаження під свою відповідальність, це ж просто таким, як ви, незнайомим з усім процесом, здається, що тільки підписати документ, завізувати — і все… Щодня до нас приходять із такими от… ґрантами, пропозиціями всякими і не просто так, а з відповідних установ там всяких, фондів, але я кажу, що це державна установа, це управління… Розумієте?»

— Так, розумію, — кліпає очима Мар’яна Василівна, як маленька дівчинка Мар'янка, для якої цей дядечко-начальник є батьком. Занудним, суворим батьком. Чому в літературі так вигідно досліджувати героя самостійно, відокремлено від батьків?.. Її батько ще спить, поклавши голову на праву руку, в кухні говорить радіо, цокає механічний годинник, з вулиці тихо світить сірість, стіни злущують шкіру,