Дерево бодхі. Повернення придурків [Романи] - Петро Яценко

— У твоєму випадку, — почула вона вслід, виходячи з «Центру експериментів над тілом», — булавка під бровою може спричинити зизоокість. Мінздоров’я попереджає!..

— Мені пофіґ чи нафіґ… одним словом, однаково, — сказала Мар’яна Василівна. — Ніхто не знає, коли йому судилось померти…

— От-от, — глухо долинуло за її спиною, — я не лікар, і тому теж так кажу…

Вийшовши із задушливої півтемряви, вона майже фізично відчула, як дійсність тисне на неї усією своєю красою, забиваючи подих, заважаючи що-небудь згадати та зрозуміти. Дійсність змушує захоплюватися її жагою, неперервністю, сонцем. Море оглушує Мар’яну і ковтає цілком. Це пастка.

«Є можливість трохи побути на гребені хвилі», — так думає не серфінґіст. Так думає жінка з тридцятьма п’ятьма кілограмами зайвої ваги.

Увечері до її квартири зійшлися на чай: завідувачка бібліотеки, хронічно втомлена очікуванням виходу на пенсію, Христина — весела кондукторка, що прибула просто на трамваї, і з нею — маленька жінка в чорних, пропахлих потом колготах. Усі всілися за стіл у кімнаті, поруч із деревом. Мар’яна розливала заварку.

— … Тепер з шістдесяти років, — доказує завідувачка. — Тепер ми всі сидимо під ним.

— А я чула, потім буде з шістдесяти п’яти, — відгукується жінка в чорних колготах. — Ми не подібні на них, і в той же час ми — як дерева, бо нам головне — простір, безвідносно до того, що з ним межує…

— Картопля цьогоріч дуже дешева, — каже Мар’яна. — Морква в мене не вродила. А морква дорога… і воно захопило нас повільно й тихо. Тепер воно — наш сусід, від якого багато що залежить. Воно майже наш господар, частина нашого організму, про яку ми повинні піклуватися.

— Вони приймуть закон, яким взагалі не дадуть пенсію аж до смерті, — печально говорить завідувачка. — Воно таке, як ми, воно так само дбає про себе.

— Христинко, а ти чого не береш пиріжки? — припрошує Мар’яна.

Рудень заліз на деревце, жує листя.

— Я шось не хочу… бо наше тіло, на противагу розумові, знає, що є позамежа і намагається досягти її своїми, тілесними, способами, а розум, навпаки, хоче осягнути знання засобом стримування тіла. У дерева цього конфлікту нема. Коли ти підеш у керунку тіла, то втратиш розум, а ця рослина, це дерево, дає нам можливість іти за ним.

— Принцеса Нехочу має на вухах скибки лимонів, і коли їй радять скинути їх і одягнути чудові прикраси, вона відповідає (всі разом): «Не хочу!»

— Ти хоч усвідомлюєш, що не буде ніякого Принца? — каже Мар'яні Христина.

— І як ти живеш без телевізора? — облизує ложечку з варенням жінка в чорних колготах. — Дерева настільки швидкі, що ми не можемо вловити їхні рухи, тому запам’ятовуємо їх такими, якими побачили вперше, незмінними.

— Та за шо ж я його відремонтую? Мені хвата тільки на кота й трохи на себе, — смішливо відказує Мар’яна. — Ми тому й так пестимо наших тваринок, щоб їм було важче від нас відмовитись, — вона дивиться на Рудня. — Це неможливо! Бачити, як він ґеніально придурюєтья!.. Дівчата! А давайте візьмемось за руки й походимо довкруж дерева!

— Заспівай нам, Мар’янко. Ти наче сумна, — говорить завідувачка.

— Та в мене й так у голові весь час звучить якась музика. Я оце навіть тепер жую в такт.

— И днем, и ночью ко-от учо-о-ный… — наспівує Христина.

— Воно не заступає тобі світло? — питає жінка в чорних колготах.

— Та я тут раз на дню буваю.

— Та-а, оце в тебе сенсація, — каже Христина.

— Хіба ж то дивина? — заперечує завідувачка бібліотеки. — От якби воно росло зверху вниз, зі стелі… от, воно, Мар’янко, наше невір’я: ми ставимось до чуда як до даності. Дуже простий спосіб невір'я. Нехай перед нами буде двісті речей, до яких ми не звичні, ми все одно зможемо їх пояснити і розтлумачити. Єдине, що ми не можемо пояснити, чому вони існують саме так?

— Нє, Мар’янко, тобі тут самотньо, — кривить рота жінка в чорних колготах. — Воно ж не знає, що росте тут поза всіма правилами, не знає, що воно означає для нас. Воно взагалі може не відчувати, що таке «ми», а тільки наслідки наших дій.

— Чому самотньо? Є кіт. Та й ви не забуваєте. Насправді люди теж ніколи не помиляються. Звичайно, я ненормальна…

— Знаєш, Мар’янко, і я зізнаюся, — перебиває завідувачка. — Я теж ненормальна. Я тебе вчора в бібліотеці бачила як оце зараз. Ти була в купальнику, вся якась розгублена, так, наче б у тебе, не дай Боженько, шось вкрали… Я ахнула й чомусь позаздрила тобі навіть… От що бува… Задуха. У задусі й не таке примариться… І з тебе вода накапала на паркет.

— То з вазонків накапало…

На їхньому столі стоїть ваза з хризантемами, зрізаними з клумби померлої сусідки.

Стара, безсумнівно, знеслася на небо, хоч і страждала на ноги. Небіжчиця не була донькою царя, на відміну від Гаутами Будди, чи бабцею олігарха. Але вона була жінкою. Їй ніхто не сприяв і не перешкоджав, вона була нікому не відомою. Стара тихо просто працювала й жила, не сподіваючись надто… Таких як вона набагато більше. Практично кожен другий поруч із нами — маг, учитель, чарівник, просвітлений, неповторний, чудовий, мудрий, вічний, інакший, святий, Пророк, Месія і такий же грішний, як і ми, грішні. Вони маскуються під дерева, очерет, під сірий тротуар, під перехожих і співробітників, і мають єдину ваду: самі часто забувають, хто вони насправді.

Стара жінка такою й запам’яталася нам: стоячи розгублено в отворі дверей, у ще не припалій куряві, із ключами в тремтячій руці. Вона хотіла давно відчинити ці двері, але це вдалося їй лише тепер, коли