Дерево бодхі. Повернення придурків [Романи] - Петро Яценко
Це було нестерпно: какофонія шуму й музики заважала їй знову заснути вві сні, і Мар’яна прокинулась насправді. Було тихо. Старий будильник виклацував півшосту ранку, але саме вночі він чомусь спішив на півгодини, отже насправді була п’ята. Зі щілини між шторами на килимок падало світло, в якому пролітали птахи й тополиний пух. Мар’яна знов поклала голову на подушку. Хтось далеко-далеко, за перегородкою, розказує монотонним порохнявим голосом: «…питає в них: хто на світі найкрутіший? І вони пішли спочатку до Масіка з Варшавської, того чорного… Ну, знаєш Масіка?.. Ну от, і питають у нього, тіпа, чи он крутий, бо в нього вже тоді було бабла до фіґа, красна спартівна «Міцубісі» і мабіла… бо ніхто ше не мав мобіли, ну і рєбят він держав па-сєрйознаму… бєшєний…»
Зло, виявилося, теж має свої казки.
«Єслі тєбє ґаварят астанавіть, — ти абязан астанавіть!»
Їхні коротко стрижені потилиці нагадували морські міни часів Другої світової з обрубками волосся, наче з пиптиками детонаторів.
Проміжок між сном і пробудженням у Мар'яни на тім скінчився. Вона взяла кухонного ножа, вийшла надвір і вирізала ще кільканадцять хризантем з квітника, що його плекала стара. Квіти вона поставила У вазу, а вазу — на трюмо в кімнаті матері.
4
Чим була для неї подія з чоловіком, чия поява залишилась просто уривком цієї оповіді? Його доля лишилася нерозгаданою. Безперечно, він існував, він жив, він був, так само реально, як існував цей будинок, Мар’яна і дерево у вітальні її квартири, як кривдники, ці троє невідомих, яких ми знаємо насправді так інтимно-близько, так реально, як існує цей текст. Тут Мар’яні слід було самотужки дослідити причини влади, гордині, авторства. Шурхітливе тепло його плаща, запах, коли він нахиляється низько над тобою і дихає тобі в обличчя. Незголені волоски на його щоці, червоні прожилки в жовтуватих білках. Наче галуззя.
Так, як той незнайомець, зникають герої фільмів, вистав, книжок. Прив’язаність до них втрачається. «Залиште своє повідомлення після сиґналу», — говорить спотворений жіночий голос, і справді за цим чути Символ Нашої Епохи — сиґнал, створений акустичною частотою кварцового генератора, підсилений на телефонній станції, як і на інших телефонних станціях усього світу, переданий на невідомо далеку відстань (якщо всі дроти на Землі скласти в одну лінію…), сиґнал, що періодично буває в космосі, але являє собою то коливання струму, то електромагнітну хвилю; той, що спричиняє запалювання міріадів крихітних лампочок, наче звізд, усіляких можливих світловипромінюючих пристроїв, п’єзотелефонів, контрольних гучномовців старих бобінних магнітофонів, що досі у відсталих країнах записують деякі телефонні розмови, а в більш розвинених — усі, плюс розмови відсталих країн… І це архаїчне, мегалітичне, просте, як світ і потойбічне, мов темрява, «пі-і-і-і-п» означає в даному разі запрошення говорити, а в деяких штатах Сполучених — дозвіл тягнути на себе ручку рубильника, що вмикає струм електричного стільця. В СРСР воно означало донедавна кінець телевізійних передач і мало на меті пробуджувати глядача, що заснув. Тепер майже на всіх каналах є нічні програми.
Держава існує чи то завдяки підсвідомій згоді з пануючим ладом, чи то через неусвідомлення можливості іншого ладу. Коли усвідомлення можливості іншого ладу настає, «піп» виривається на свободу, на деякий час звільняється від дротів, існуючий лад змінюється. Це як «пі-пі» в дитинстві, що означає «звільнись». «Піп» — це наш рефлекс. Наступна революція почнеться з короткого гучного сиґналу «пі-і-п», тому пропоную цей сиґнал негайно заборонити.
5
Ми просто лишали знак про себе. Не триваліший за інші. Але цікавий настільки, щоб його можна було дослухати принаймні до половини:
«Мене звати Мар’яна. Мене звали Мар’яна. Мені двадцять один. Я покидаю тут усе… Мене… А зрештою, яка різниця? Я працював на себе… Сьогодні… я не знаю. Просто. Бувай… Моє ім’я… Га?.. Не перебивай! Я Аня. Я хотіла… але так не буває… Мене звати Іван Григорович. Де я працював, значення не має… але мені скоро шістдесят. І я… мій номер тепер нічого не значить. Прощавай… Мене звати Галя. Я тут непогано влаштувалась, трохи погуляла, але… І це не самогубство. Щось на кшталт від’їзду на «пе-ем-же»… Привіт. Я Наталя. Я не наркоманка, мені вісімнадцять…»
Вони розчиняються. Першими зникають їхні імена, наче те, що й ніколи не позначало їх, але тоді змінюються їхні лиця. І видно, що їм страшно. Моторошно. Вони бояться, але це триває якусь мить, а тоді й ця мить перетворюється на минуле, хитається, мов маятник, до майбутнього й нарешті врівноважується. Відтепер часу немає. Вони нікому не заподіяли зла. «Хоча добра, здається, теж…» Вони проносяться крізь натовп, що теж невдовзі від’їжджає, крізь клунки з липким варенням і полуницями, крізь гаманці, повні брудних купюр зі страшними обличчями й дитячих фотографій, крізь «Тіки я прошу вас, будь ласка, не біля туалету…» — «Як нема… Ну, а якщо пошукати… В мене тут у паспорті…» Але всі найкращі місця вже заброньовано, розкуплено, зайнято… Вони обліплюють химерними бароковими візерунками старовинні вази в антикварному салоні, і в зозуль у замшелих годинниках на мить зблискують дерев’яні зіниці, а тінь від химер на вкритих лаком поверхнях сецесійного бюро змінює свої накреслення, наче від мелодії флейти, і хтось говоритиме з продавцем — позначеним печаттю усіх пороків старим з акуратною сивою борідкою, — що антикваріат — то речі, що були ближче до якогось розв’язку, від якого ми все віддаляємось. Борідка робить старого продавця антикваріату надлюдиною, бо вона є акуратною, але пороки роблять його ще більш надлюдиною, бо як він із такою кількістю гріхів зміг створити собі таку добропорядну, естетичну зовнішність? Це не обличчя перекупників золота
